Полліанна дорослішає

Та ви не хвилюйтесь: я ii постараюся знайти i вас познайомлю з нею. Ой, який неймовiрно гарний автомобiль! А ми що, на ньому поiдемо? — вигукнула Поллiанна, коли вони раптом зупинилися перед розкiшним лiмузином, дверцята якого вiдчинив перед ними одягнений у лiврею шофер.

Шофер не спромiгся приховати усмiшку. Мiсiс Керю, натомiсть, вiдповiла тоном людини, для якоi поiздка в авто — лише втомливе пересування з одного пункту в iнший.

— Так, ми поiдемо машиною. Перкiнсе, додому, — додала вона, звертаючись до шанобливого шофера.

— Ох! То це ваш автомобiль? — запитала Поллiанна, упiзнавши в манерi жiнки типовi риси власницi. — Який же вiн пречудовий! То ви маете бути страшенно багатою! Тобто надзвичайно заможною. Заможнiшою за людей, у яких килими у кожнiй кiмнатi i морозиво по недiлях, як у Вайтiв iз моеi «Жiночоi допомоги». Тобто це його жiнка була в «Жiночiй допомозi». Тодi я вважала iх багатими. А нинi я знаю, що багатi — це у кого каблучки з дiамантами, покоiвки i котиковi шуби, а ще шовковi й оксамитовi сукнi на щодень.

І автомобiль. У вас усе це е?

— Та начебто ж е, — блiдо всмiхнувшись, визнала мiсiс Керю.

— Тодi ви, безперечно, багата, — з виглядом знавця кивнула Поллiанна. — У моеi тiтки Поллi теж усе це е. Тiльки, замiсть автомобiля у неi конячка.

— Якби ви знали, як я люблю кататись в автомобiлях! — вигукнула Поллiанна в захватi, аж пiдстрибуючи на сидiннi. — Я в жодному ранiше не каталась, за винятком того, що мене переiхав. Мене, коли з-пiд нього витягли, одразу всадовили всередину.

Але я була непритомна, тому, зрозумiло, не вiдчула задоволення вiд поiздки. А вiдтодi менi вже не випадало кататись в авто. Тьотя Поллi iх не любить. Дядько Том любить i хоче купити. Каже, у його роботi рiч потрiбна. Розумiете, вiн лiкар, а решта всi лiкарi в мiстечку мають автомобiлi. Не знаю, чим усе це скiнчиться. Тiтонька Поллi страшенно з цього приводу переймаеться. Вона, бачте, хоче, щоб у дядька Тома було все, що йому треба, але вона хоче, щоб йому треба було те, що вона хоче, щоб йому треба було. Розумiете?

Мiсiс Керю мимоволi розсмiялась.

— Так, голубонько, думаю, що розумiю, — вiдповiла вона стримано, але в очах жiнки зблиснули незвичнi для неi смiшинки.

— Атож, — вдоволено зiтхнула Поллiанна. — Думаю, таки розумiете. Хоча висловилась я доволi плутано. Ох! Тiтонька Поллi каже, вона б не проти автомобiля, якби ii автомобiль був единим у свiтi, i не було б iмовiрностi зiткнутися з iншими.