Полліанна дорослішає

Двiчi чи тричi менi вже здавалося, що вона лаштуеться почати (проповiдування, я маю на увазi), але щоразу вона видавала яку-небудь безглузду оповiдку про дам зi своеi «Жiночоi допомоги». Таким чином, iй досi щастить уникнути вигнання додому.

Але насправдi, Делло, вона нестерпна. По-перше, вона ганяе будинком, як несамовита. Вже першого дня вона вблагала мене вiдчинити для неi кожну кiмнату. Вона не втихомирилась, аж доки не обстежила кожен закапелок, щоб побачити “всi пречудовi i прегарнi речi”,навiть красивiшi, як вона заявила, нiж у мiстера Джона Пендлтона, хоч би хто вiн був — гадаю, хтось iз Белдiнгсвiля.

В усякому разi, вiн не з «Жiночоi допомоги». Цього я дiйшла самотужки.

Далi, наче не досить було бiганини з кiмнати в кiмнату (так, наче я була персональним гiдом на екскурсii), вона десь надибала мою атласну вечiрню сукню, яку я роками не вдягала, i умовила мене намiряти ii. Навiщо я на те пристала, я сама не знаю, але я виявила перед дiвчиськом цiлковиту безпораднiсть.

Та це ще був тiльки початок. Вона стала умовляти мене, щоб я показала iй усе, що маю. І вона так кумедно розповiдала, як вона в дитинствi одягалася з мiсiонерських контейнерiв з благочинними пожертвами, що я не могла втриматись вiд смiху, а водночас мене душили сльози на думку про те, в яке лахмiття мусила вдягатись бiдолашна дитина. Ясна рiч, вiд строiв ми перейшли до коштовностей. Вона так вихваляла моi двi чи три каблучки, що я, дурна, вiдiмкнула сейф — едино заради втiхи побачити ii здивування.

Знаеш, Делло, я боялась, дитина збожеволiе. Вона надiла на мене кожну каблучку, кожну брошку, браслет, кожен ланцюжок i колье, наполягла, щоб я почепила на голову обидвi своi дiамантовi тiари (коли з’ясувала, що то таке). Отак я сидiла, розцяцькована перлами, дiамантами та смарагдами, почуваючись язичницьким iдолом в iндуiстському храмi, надто що нестямне дiвчисько почало витанцьовувати навколо мене, плещучи в долонi й виспiвуючи: “Ох, як прегарно! Як прегарно й пречудово! Як би славно було пiдвiсити вас у вiконцi, наче чарiвну призму!”

Я саме хотiла ii запитати, що вона мае на увазi, коли вона впала на пiдлогу посеред кiмнати й почала плакати.

Нумо, чи вгадаеш, чого вона плакала? Вiд щастя, що мае очi й може бачити! Що ти на таке скажеш?

Звiсно, це ще не все. Це тiльки початок. Поллiанна тут заледве чотири днi, але кожен ii день насичений до краю.