Полліанна дорослішає

Серед своiх друзiв вона нинi налiчуе смiтникаря, чергового полiсмена, хлопчика-рознощика газет, не згадуючи вже про кожну особу з моеi обслуги. Таке враження, що вона iх усiх причарувала. Але не включай мене у число зачарованих. Я б охоче вiдправила ii додому, якби не мое зобов’язання приймати дитину у себе всю зиму. А змусити мене цим, щоб я забула Джеммi i свою нездоланну скорботу, просто нереально. Присутнiсть цiеi дiвчинки не замiняе менi його, а тiльки робить гострiшим мое вiдчуття втрати. Але, як обiцяла, я терпiтиму ii, доки не почне проповiдувати.

Щойно почне — одразу одправлю до тебе. Втiм, наразi, ще не почала.

З любов’ю i збентеженням —

твоя Рут»

— «Проповiдувати вона ще не почала»! — всмiхнулась сама до себе Делла Ветербi, згортаючи аркуш, списаний нервовим почерком сестри. — Рут, Рут! Ти сама визнала, що вiдчинила для дiвчинки кожну кiмнату, показала iй кожен закапелок, вбиралась для неi в атласну сукню i надiвала на голову корони. А Поллiанна ж iще й тижня там не пробула... Але проповiдi вона тобi не читала i не повчала, нi.

Роздiл 4Мiсiс Керю i гра

Бостон виявився для Поллiанни новим досвiдом i, безперечно, Поллiанна для Бостона — для тiеi його частини, якiй випала честь познайомитися з дiвчинкою — теж виявилась цiлковито новим досвiдом.

Поллiанна казала, що iй подобаеться Бостон, але вона б хотiла, щоб вiн не був таким великим.

— Розумiете, — дуже серйозно пояснювала вона мiсiс Керю наступного дня пiсля свого приiзду, — менi б хотiлось побачити геть усе, а я не можу.

Точнiсiнько як на званих обiдах тiтоньки Поллi: забагато всього, чого хочеться з’iсти, а тут, — побачити, я маю на увазi, хочеться всього покуштувати, тобто побачити — а треба вирiшувати, що саме.

Звiсна рiч, я задоволена, коли всього так багато, — пiдсумувала Поллiанна, перевiвши вiддих, — бо це добре, коли багато всього: я маю на увазi, всього хорошого; я ж не кажу про лiки або похорон. Але водночас я не можу дати собi ради, бо всього хочеться. Наприклад, хотiлось би, щоб званi обiди тiтоньки Поллi розтяглися на буднi, коли немае тiстечок чи пирогiв.

Те саме я вiдчуваю у Бостонi. Менi б хотiлося забрати частину його додому, до Белдiнгсвiля, щоб мати щось також на лiто. Але зрозумiло, це неможливо. Мiста ж — не торти. Та й торт не можна зберiгати дуже довго. Я вже пробувала, але вони висихають — особливо збитi вершки. Я так думаю, що треба ласувати збитими вершками, коли вони е; i те саме стосуеться приемних днiв у гостях, у чужому мiстi.