Полліанна дорослішає

Ще не так давно вона пiдбiгла б до цього чоловiка i з радiсною вiдвертiстю запропонувала знайомство, не сумнiваючись у тому, що ii товариство буде охоче прийнято. Проте низка невдалих спроб викликала у неi незвичне для Поллiанни вiдчуття невпевненостi. Вона тайкома оглянула чоловiка.

Вигляд у нього був не надто привабливий. Хоч i не надто зношений, одяг на ньому видавався запилюженим i погано сидiв на ньому. Поллiанна могла цього не знати, але одяг такого крою держава зазвичай пропонуе колишнiм в’язням, коли вони звiльняються i виходять на волю.

Блiде набрякле обличчя чоловiка було щонайменше тиждень неголене.

Капелюх вiн насунув на очi, руки тримав у кишенях. Сидiв непорушно, байдуже втупившись у землю перед собою. Минула нескiнченна хвилина, доки Поллiанна з надiею в голосi зважилась вимовити:

— Гарний сьогоднi день, правда?

Здригнувшись вiд несподiванки, чоловiк обернувся до неi.

— Га? Ти... ти щось сказала? — перепитав вiн, злякано озираючись, наче намагаючись переконатись, що слова цi призначались йому.

— Я кажу, день сьогоднi гарний, — стала квапливо пояснювати Поллiанна, — але не в цьому суть справи. Тобто я, звiсно, задоволена, що день такий гарний, але я сказала про це тiльки для того, щоб зав’язати розмову. Бо я б охоче поговорила з вами про щось iнше — будь про що. Я тiльки хотiла, щоб ми про щось побалакали... Ви мене розумiете?

Чоловiк стиха засмiявся. Навiть Поллiаннi видався дивним цей смiх, хоча вона не могла знати (на вiдмiну вiд самого чолов’яги), що усмiшка вже багато мiсяцiв не торкалась його вуст.

— То ти хочеш, щоб ми з тобою про щось побалакали? — сумно перепитав чоловiк. — Що ж, у такому разi, побалакаймо. Хоча я думаю, що така славна маленька ледi могла б знайти собi чимало приемнiших спiврозмовникiв, нiж отакий старий волоцюга, як я.

— А менi подобаються старi воло... — поспiшила заперечити Поллiанна, — я хочу сказати, старшi люди. Бо хто такий волоцюга, — я не знаю, тому не можу сказати, що вони менi подобаються.

Втiм, якщо ви волоцюга, то я думаю, волоцюги менi теж подобаються. У будь-якому разi, ви менi подобаетесь, — закiнчила вона, зручнiше вмощуючись на лавочцi, що надало ii словам бiльшоi переконливостi.

— Гм! Дуже приемно, — iронiчно посмiхнувся чолов’яга. На його обличчi i в його тонi вiдчувався сумнiв, проте вiн вирiвняв спину i впевненiше влаштувався на лавочцi. — То про що поговоримо?

— Та це, власне... неiстотно.