Полліанна дорослішає

«Неiстотно» означае, що менi байдуже, правильно? — сяючи усмiшкою, однаково почала розмову Поллiанна. — Тьотя Поллi твердить, що хоч би з чого я почала розмову, неодмiнно переведу ii на розповiдь про дам iз «Жiночоi бопомоги». Я думаю, це тому, що вони були моiми першими виховательками. Як ви гадаете?.. Ми могли б iще обговорити прийом, що влаштували тутешнi господарi. Тепер, коли я нарештi познайомилася з одним з гостей, цей прийом видаеться менi успiшним!

— Прийом?!

— Атож. Прийом... Усi цi люди, яких сьогоднi тут приймають.

Усi цi гостi... Одна панi сказала, що пускають усiх охочих... отож я й залишилась. Я ще досi не бачила господаря... Тобто, не бачила, хто приймае гостей.

Вуста чоловiка розтяглись у посмiшцi.

— Що ж, моя маленька чарiвна ледi, якоюсь мiрою це справдi прийом. Але господарем, що його влаштував, е мiсто Бостон. Це громадський парк, розумiете? Вiн вiдкритий для всiх.

— Це навiть лiпше, нiж я собi уявляла! Розумiете, я боялася, що нiколи бiльше сюди не потраплю, жодного iншого дня.

А тепер я навiть задоволена з того, що не знала про це ранiше. Адже тепер менi удвiчi приемнiше. Усе приемне завжди вдвiчi приемнiше, коли ми боiмося, що воно триватиме недовго. Правильно кажу?

— Можливо... якщо справдi йдеться про щось приемне, — неохоче i дещо похмуро погодився чоловiк.

— От i я так гадаю, — кивнула Поллiанна, не зауваживши тон спiврозмовника. — Хiба не розкiшний цей парк? Цiкаво, чи знае про це мiсiс Керю... Тобто, чи знае вона, що парк вiдкритий для всiх? Я думаю, кожен хотiв би приходити сюди щодня i просто отак сидiти i дивитись.

Обличчя чоловiка враз посуворiшало.

— Залишились iще на свiтi люди, що мають свою роботу... Мають якiсь справи, поза тим, щоб отак приходити сюди, сидiти i дивитись. Однак, менi не пощастило потрапити до iхнього числа.

— Он як? То ви можете з цього радiти! — вiдгукнулась Поллiанна, поглядом проводжаючи човник, що пропливав неподалiк.

Чоловiк уже пiдбирав слова для сердитоi вiдповiдi, однак Поллiанна випередила його:

— От би менi так! Натомiсть, мушу ходити в школу.

Щоправда, школа менi теж подобаеться, але е чимало iнших справ, набагато цiкавiших за навчання... А попри те, я рада, що можу ходити в школу, надто коли пригадаю, як тiеi зими всi думали, що я вже нiколи бiльше не зможу. Розумiете, я на певний час залишилася без нiг. Я маю на увазi, що вони у мене не рухались. Чомусь саме тодi, коли ми щось втрачаемо, ми усвiдомлюемо, наскiльки воно нам необхiдне. Так само з очима.