Полліанна дорослішає

Гадав, що менi не лишилося мiсця у цьому свiтi пiсля всього, що я зазнав. Але щойно я усвiдомив, що маю очi, руки й ноги. Тепер я маю намiр з них скористатись... i змушу кого-небудь зрозумiти, що я здатен правильно iх застосовувати!

Наступноi митi його вже й слiду не було.

«Який дивний чоловiк! — подумала Поллiанна. — Однак, вiн дуже славний i до того ж особливий».

Вона теж пiдвелась i рушила далi парком. Тепер вона знову була сама собою, веселою i бадьорою. Вона знову iшла вперед iз вiдчуттям людини, якiй невiдомi сумнiви.

Зрештою, той чоловiк сказав, що це громадський парк. Отже, вона мае право разом з усiма прогулюватись у ньому. Дiвчинка наблизилась до ставка i через мiсточок перейшла на протилежний берег до того мiсця, звiдки вiдпливали човники. Якийсь час вона спостерiгала, як у човниках катаються дiти, сподiваючись побачити серед них чорнi кучерi Сюзi Смiт. Ясна рiч, Поллiанна сама охоче покаталась би по ставку в одному з гарних човнiв. Але оголошення на причалi визначало цiну за одне коло ставком: «п’ять центiв». А вона з собою грошей не прихопила.

Поллiанна рушила далi i, не полишаючи надii, усмiхнулася кiльком жiнкам, двiчi навiть намагалась заговорити. Але першим iз нею нiхто не заговорив, а тi, до яких вона зверталася, тiльки холодно глянули на неi i заледве вiдповiли. Невдовзi Поллiанна вийшла до iншоi алеi. Там, у крiслi на колесах, сидiв якийсь блiдий хлопчик i читав книжку. Поллiаннi страх як кортiло заговорити з ним, але вiн був настiльки захоплений своею книжкою, що вона не наважилась його потурбувати.

Зробивши ще кiлька крокiв, вона несподiвано побачила вродливу, але дуже сумну дiвчину, що сидiла на лавочцi геть самотньо, втупивши очi кудись у простiр, з таким самим виразом, як недавнiй спiвбесiдник Поллiанни.

— Як вашi справи?! — радiсно пiдбiгла до неi Поллiанна. — Я страшенно рада, що знайшла вас! Я так довго вас шукала, — додала вона, сiдаючи на вiльний край лавочки.

Вродлива дiвчина, здригнувшись, обернулась до Поллiанни з надiею в поглядi.

— Ох! А я думала, що... — розчаровано промовила вона, знову спираючись на спинку лавочки, а тодi запитала ображено: — Чому ви кажете, що шукали мене? Я вас бачу вперше у життi.

— Я вас теж, — усмiхнулась Поллiанна. — Але я справдi вас шукала. Зрозумiло, я не могла знати, що це будете саме ви. Але я хотiла зустрiти кого-небудь, хто цiлковито сам. Так само, як я. Розумiете? Сьогоднi тут здебiльшого люди, якi прийшли не самi.