Полліанна дорослішає

Розумiете?

— Розумiю, — ствердно кивнула дiвчина. — Бiдолашне дитя. Як прикро, що тобi випало дiзнатися про це так рано.

— Дiзнатись... про що?

— Про те, що нiде так не самотньо людинi, як у галасливому натовпi великого мiста.

Поллiанна наморщила лоба, замислившись:

— Невже? Не уявляю собi, як може бути самотньо, коли навколо люди. А втiм...

Вона ще бiльше наморщила лоба.

— Я сьогоднi справдi почуваюсь тут самотньою, хоча навколо стiльки людей. Але iм до мене нема дiла. Чи вони просто не звертають уваги.

Вродлива дiвчина гiрко розсмiялась:

— То ж бо й воно! Їм нiколи немае дiла, i вони не звертають уваги. Натовп е натовп.

— Дехто все ж таки звертае увагу. І з цього ми можемо радiти, — спробувала переконувати ii Поллiанна. — Тепер, коли я...

— Авжеж, дехто звертае увагу... — перервала ii спiвбесiдниця i, знову здригнувшись, перелякано глянула на стежку позаду Поллiанни. — Дехто звертае увагу... i навiть надмiрну...

Поллiанна злякано скулилась — цього дня вона так часто наштовхувалась на людську неприязнь, що зробилась чутливiшою, нiж завжди.

— Ви мене маете на увазi? — нiяково перепитала вона. — Вам не хотiлось, щоб я... щоб звертала на вас увагу?

— Нi-нi, дитино! Я мала на увазi геть iншу людину. Того, кому не слiд би звертати на мене увагу... Я навiть задоволена, що маю тепер з ким поговорити. Це спочатку я подумала, що це хтось iз дому...

— То ви теж тут не мешкаете, так само, як i я? Тобто ви не завжди тут мешкаете?

— Так, зараз я тут мешкаю, — зiтхнула дiвчина.

— Я тут мешкаю, але не можу сказати, що я тут живу.

— А що ж ви тут робите? — зацiкавилась Поллiанна.

— Що роблю? Гаразд, я розповiм тобi, що я роблю! — вигукнула дiвчина з гiркотою в голосi. — Зранку до пiзнього вечора я продаю вишуканi мережива i яскравi стрiчки дiвчатам, що знай регочуть i теревенять. Тодi повертаюсь додому — в убогу комiрчину на четвертому поверсi з единим вiконцем на заднiй двiр. У тiй кiмнатцi вмiщаеться лише вузьке продавлене лiжко, старий умивальник iз щербатим кухлем, кульгавий столик i я сама.

Влiтку кiмната розпечена, як пiчка, а взимку вона холодна, наче крижана печера. Але це единий мiй прихисток у мiстi. Вважаеться, що там я маю сидiти, коли не працюю. Але сьогоднi я вийшла на свiже повiтря. Не хочу нi сидiти у своему закапелку, нi йти по книжки у стару бiблiотеку. Сьогоднi у нас останнiй вiльний вечiр цього року — додатковий, i я б хотiла приемно згаяти час... принаймнi оцей один раз.