Полліанна дорослішає

Я теж молода i люблю жартувати i реготати не менше за дiвчат, яким я щодня продаю мережива i стрiчки. Тож сьогоднi я маю намiр жартувати i смiятись.

Поллiанна усмiхнулась i схвально кивнула головою: — Я рада, що ви так мiркуете. Я теж такоi думки.

Бути щасливою набагато веселiше. Правильно? Коли на те пiшло, Бiблiя наказуе нам так поводитись — веселитись i радiти. У нiй згадуеться про це вiсiмсот разiв! Утiм, ви либонь самi знаете, в яких мiсцях у Бiблii згадуеться про радiсть.

Вродлива дiвчина заперечно похитала головою.

Обличчя ii прибрало дивного виразу.

— Та нi, — сухо заперечила вона. — Я б не сказала, що згадую про Бiблiю.

— Не згадуете? Може, й нi. Але, знаете, мiй батько був пастором, i вiн...

— Пастором?!

— Так, а що? Ваш теж? — вигукнула Поллiанна, помiтивши реакцiю спiврозмовницi.

— Так... — вiдповiла дiвчина, трохи зашарiвшись.

— Ох! Вiн так само, як i мiй, вознiсся на небо до Бога i янголiв?

Дiвчина вiдвернула обличчя.

— Нi. Вiн iще живий, удома.

.. — вiдповiла вона ледь чутно.

— Ой, ви маете бути щасливою! — зiтхнула Поллiанна. — Я часом думаю: от якби побачити батька ще хоч разочок! А ви ж бачитеся зi своiм батьком?

— Не надто часто. Вiн там, а я тут.

— Але ви зi своiм можете бачитись, а я зi своiм нi. Вiн пiшов до раю, до моеi матерi i решти наших. А у вас мама теж е? Земна мама...

— Так...

Дiвчина неспокiйно засовалась на лавцi, так, наче намiрялася пiдвестись i кудись iти.

— Ой, то ви можете бачитися з ними з обома! — видихнула Поллiанна з тугою в голосi i на обличчi.

— Яка ж ви маете бути щаслива! Бо на свiтi ж немае нiкого, хто по-справжньому дбае i так непокоiться про нас, як рiднi батько i мати! Я знаю, бо я мала батька до одинадцяти рокiв. А от за матiр менi були дами з «Жiночоi допомоги», аж доки мене забрала до себе тiтонька Поллi. А тодi...

Поллiанна знай розповiдала. Вона була у своiй стихii. Поллiанна любила розповiдати. Дiвчинцi нi на мить навiть на думку не спадало, що може бути щось дивне або недоречне, або навiть якась необачнiсть у тому, що вона переповiдае такi iнтимнi подробицi свого життя геть стороннiй людинi у громадському парку Бостона.

Поллiанна всiх людей — чоловiкiв, жiнок, дiтей — вважала за друзiв. Як знайомих, так i незнайомих. Незнайомi видавались iй у спiлкуваннi не менш приемними за знайомих, оскiльки з ними гострiше вiдчувався смак пригоди i таемницi, коли з незнайомих вони перетворювались на знайомих.