Полліанна дорослішає

Тому Поллiанна з усiею щирiстю розповiдала вродливiй дiвчинi про свого батька, про свою тiтоньку Поллi, про свое життя на Заходi i про подорож на схiд, до Вермонту. Вона розповiдала про нових друзiв i про старих друзiв, i, звiсна рiч, вона розповiла про гру. Рано чи пiзно, Поллiанна розповiдала про гру практично кожнiй знайомiй людинi. Насправдi, гра стала частиною ii особистостi, тож дiвчинка заледве могла б ii обминути в розмовi.

Що до дiвчини з парку, та майже нiчого не говорила. Але, з усiею очевиднiстю, вона вийшла з пригнiченого стану, i вигляд ii помiтно змiнився.

Розпашiлi щоки, насупленi брови, неспокiйний погляд i рухливi пальцi свiдчили про якусь внутрiшню боротьбу. Перiодично вона звертала на Поллiанну вдячний погляд, а якоiсь митi стиснула руку дiвчинки з такими словами:

— Слухай, дитино, ти не залишай мене якийсь час, чуеш? Побудь отут, нiкуди не йди! Мае пiдiйти один мiй знайомий. Та хоч би що вiн казав, — ти не зважай, i не йди вiд мене. Я залишуся з тобою. Гаразд?

Поллiанна заледве встигла вдихнути повiтря, щоб висловити свое здивування, аж перед ними вже стояв дуже показний молодий джентльмен.

— А осьде й ти! — приязно усмiхнувся вiн, скидаючи капелюха перед вродливою спiврозмовницею Поллiанни. — Боюсь, я маю, перш за все, перепросити за свое запiзнення.

— Пусте, сер, — квапливо вiдповiла дiвчина. — Я вирiшила, що не пiду.

Молодий чоловiк реготнув.

— Облиш, серденько, не гнiвайся на кавалера за невеличке запiзнення!

— Нi-нi, не про те йдеться, справдi, — боронилась дiвчина зашарiвшись.

— Я серйозно кажу, що не пiду.

— Безглуздя! — усмiшка щезла з його обличчя, i тон став рiзким. — Ти вчора сказала, що пiдеш.

— Так, я казала, але я передумала. Я пообiцяла своi юнiй подрузi, що залишуся з нею.

— Ой, але якщо вам треба йти з цим славним джентльменом, то... — почала було Поллiанна занепокоено, але прикусила язика у вiдповiдь на розпачливий погляд дiвчини.

— Я вже сказала: я не схильна iти! І не пiду.

- То це з якого такого дива ти даеш заднiй хiд на пiвдорозi? — запитав молодий чоловiк з виглядом, що зробив його вже не таким показним i не таким джентльменом в очах Поллiанни.

— Вчора ти казала, що...

— Я пам’ятаю, — схвильовано перервала його дiвчина. — Але я вже й тодi знала, що менi не слiд. А тепер, скажiмо так, я знаю твердо, що менi не слiд iти. Не пiду, i край!

Вона рiшуче вiдвернулась.

Але на цьому справа не скiнчилась. Чоловiк не заспокоiвся. Вiн став умовляти ii.