Холоднеча. Старі майстри

Коли у зв'язку з постановкою п'еси «Площа героiв» на сценi вiденського Бургтеатру (режисер Кляус Пайманн) спалахнув найгучнiший i, здаеться, останнiй у життi письменника скандал, нiхто за пристрастями якось не помiтив, що на площi Героiв (така справдi iснуе в iсторичному центрi австрiйськоi столицi), де досi розiгрувався один i той самий спектакль пiд умовною назвою «Маса i влада», раптом запанувала самотнiсть, взята у зашморг примарами нещодавнього минулого. Можливо, це найважливiше послання драматурга Томаса Бернгарда.

Стосунки Томаса Бернгарда з театром почалися задовго до того, як вiн став письменником. Вони вiдлiчуються не спробою стати актором – у 1955–1957 роках Бернгард вивчав акторське ремесло в зальцбурзькому «Моцартеумi», вiдвiдуючи також заняття з музики, режисури i мистецтва декорацii. Вони датуються навiть не публiкацiею дошкульноi рецензii в газетi «Die Furche» вiд 3 грудня 1955 р. з назвою «Зальцбург чекае на виставу», яка поклала початок традицii судових тяганий довкола текстiв письменника, а значно ранiше, навчанням в iнтернатi i слуханням лiтургii – саме в лiтургii шукають джерела Бернгардового мономанiчного мовлення.

Уявiмо бароковий Зальцбург i розкiшну традицiю австрiйського театру (Раймунд, Грiльпарцер, Нестрой, Анценгрубер), в якiй полiвимiрний бароковий театр посiв центральне мiсце, а барокова театральна традицiя тягнеться у XX сторiччя, через модерн у постмодерн. На противагу до класицизму, бароко однаково щиро шанувало i «верх», i «низ», даючи зразки несподiваних амальгам.

Це все успадкував Бернгард, в якого вiд комiчного до трагiчного i навпаки один крок, i крок цей вiн смiливо робить.

Одне з раннiх оповiдань Бернгарда називаеться «Чи це комедiя? Чи це трагедiя?», i Бернгард у своiй творчостi охоче дае вiдповiдь: це i комедiя, i трагедiя – залежно вiд ракурсу. Людина Бернгарда – це не homo faber, homo viator чи homo ridens, це людина трагiкомiчна. Для розумiння творчостi письменника, у тому числi для сценiчних iнтерпретацiй його п'ес – це пiд ставовий момент.

Вiн унеможливлюе однозначне тлумачення бернгардiвських характерiв. Протагонiсти Бернгарда викликають смiх i сум'яття, роздратування i розумiння, заперечення i сприйняття. Якщо в трагiкомiчнiй суспензii раннього Бернгарда-прозаiка i Бернгарда-драматурга бiльше трагiзму, то згодом Бернгард знаходить iдеальне спiввiдношення обох складникiв.