Холоднеча. Старі майстри

Хазяйка подала гостевi залiзничний розклад, той погортав i запитав, чи не краще скористатися найкоротшим шляхом, щоб потрапити на станцiю. Краще. Але взимку неможливо. Хлопець встав, розрахувався i пiшов. «Мiй артистичний пiджак, – сказав маляр, – матерiалiзована руiна. Знiмаючи його, я звiльняюся вiд цiеi руiни». Сьогоднi, за його словами, вiн одягнув його востанне.

Я раптом згадав, що сьогоднi менi виповнюеться двадцять три роки. Нiхто, жодна душа нi гадки про це. Може, хтось i подумав, але нiхто не знае, де я.

Крiм асистента, нiхто не знае про мое мiсцезнаходження. «Є якийсь больовий центр, з нього виходить усе, – сказав вiн. – Цей центр болю – у центрi самоi природи. Природа будуеться на багатьох центрах, але головним чином на больовому. Вiн, як i iншi центри природи, спираеться на бiль надмiру, вiн стоiть, можна сказати, на монументальному болi. Знаете, – сказав маляр, – я й спробував би розiгнутися, але для мене це неможливо. Я надто горблюсь. Хiба не так? Даруйте менi, що я так горблюся. Напевно, вигляд у мене жалюгiдний. Вам i уявити неймовiрно мого болю. Бiль i мука в менi нанизуються одне на одне, руки i ноги опираються, як можуть, але дедалi бiльше стають невинними жертвами. Та ще цей сирий снiг, цi неймовiрнi маси снiгу! Часом менi до снаги нести власну голову. А яка надсада: десять звичайних чоловiкiв не зможуть пiдняти мою голову, якщо iх не вишколено. Ви тiльки уявiть собi: я витрачаю силу десятьох спецiально навчених атлетiв, щоб тримати голову. Якби я мiг розвинути цю силу для себе! Бачите, я марную свою силу без жодного сенсу, бо це безглуздя – тримати пiднятою таку голову, як моя. Якби бодай соту частку цiеi сили я мiг вкласти в самого себе, так, щоб вiд цього було бiльше користi… Я поставив би правила i всi досягнення думки з нiг на голову. Я досягнув би всiеi слави духовного свiту. Сотоi частки! І я став би чимось на кшталт другого творця! Люди не змогли б менi заперечити! Я б миттю повернув назад тисячолiття i змусив би текти в iнший, кращий бiк. Однак нинi моi сили зосередженi на моiй головi, на ii болю, i все безглуздо. Ця голова, доповiм вам, нездала. В ii серцевинi палае безпорадна земна куля, i все заповнено розщепленими суголосами!»

«Спогад породжуе хворобу. Спливае якесь слово, що малюе мiськi квартали. Страхiтлива архiтектура. Внутрiшнiй погляд упираеться в людськi збiговиська, спроби зближення з ними безглуздi! День згас».