Холоднеча. Старі майстри

«У мiсто б перебратися», – сказав вiн. «Атож, мiсто», – поспiвчував я. У мiстi цiлком iншi можливостi. Там кояться такi справи, про якi в селi i поняття зеленого не мають. Тут також трапляються серйознi злочини, але куди масштабнiшi, цiкавiшi, «кучерявiшi» – тiльки в мiстi. «Але жандармерiя таки не полiцiя, – сказав вiн, – так що доведеться димочадiти пiд небом у селi».

«Так», – сказав я.

Сьогоднi, коли я повертався з модринового лiсу, листоноша передав менi листи для господинi. Три листи, один iз них – вiд ii чоловiка.

Я вiдразу подумав про господаря, щойно глянув на почерк на конвертi. І не помилився. Забираючи пошту, хазяйка сказала: «Господи, це ж вiд нього!» І засунула всi три листи – два iнших були, мабуть, якимись рахунками – в кишеню фартуха. Пiд час обiду з ii розмови з гицелем, який допомагав iй розливати пиво, я зрозумiв, що вона справдi отримала листа вiд чоловiка. Той просив прислати трохи грошей на харчi, бо в тюрмах з годiвлею стало зовсiм кепсько: щойно газети заголосили про те, що арештантам живеться мало не краще за всiх, одразу ж позакручували гайки з режимом. Грошi нехай шле на iм'я одного чиновника тюремноi адмiнiстрацii, а вже той розпоряджатиметься ними за його, господаря, дорученням. Я сидiв просто бiля стойки i чув кожне слово.

Гицель сказав, що хазяйцi слiд «негайно» виконати бажання чоловiка, i назвав суму, про яку, ймовiрно, йшлося в листi, але хазяйка заявила, що нiчого надсилати не збираеться. І з якого це дива вiн, гицель, надумав iй указувати. Це вже ii дiло, посилати чи нi.

Гицель заперечив: як же не посилати, iнакше i бути не може. Крiм того, коли хазяiн повернеться, пiдуть чутки про те, що вона нiчого не послала чоловiковi, хоча грошi, якими вона розпоряджаеться, «хазяiновi», все тут – його власнiсть. У такiй ситуацii не слiд чоловiка забувати. Вона довго упиралася, вiдбиваючись вiд наполегливих докорiв навiть свого коханця, гицеля, але врештi-решт поступилася, хоча суму назвала набагато нижчу за ту, на яку розраховував господар. Вона обурилася, заявивши, що своею неприборканiстю чоловiк довiв ii «до краю вiдчаю», та йому нiколи не було дiла до неi i дочок. А тепер вiн iй потрiбний, як болячки в лоб, щоб йому ще й грошi в тюрягу слати… Іншим взагалi нiчого не шлють. Тюрма на те i тюрма, щоб поголодувати i дiйти разуму. Попрацюй-но, на хлiбi i водi сидячи, та помiркуй гарненько. «Але вiн змiниться, як рак свисне», – сказала хазяйка. І вийшла вона за нього тiльки тому, що вже дитину носила, тiльки через це.