Холоднеча. Старі майстри

Спочатку у вбиральнi, потiм на дворi, пiд деревом». Шилiнгiв чотириста чи п'ятсот. «Це були великi купюри. Тисячнi я виключаю, найпевнiше – сотеннi. Вiн тут же сунув iх у кишеню штанiв, як тiльки я з'явився». Хазяйка нiбито сказала: «Можеш не вiддавати, чоловiк про це не знае». Гицель поцiкавився, коли того випустять. «Як на мене, то краще б узагалi не повертався, менi вiн не потрiбен», – свiдчив ii коментар. Скiльки ночей вони провели в одному лiжку. «Без жодноi пристрастi, – сказав маляр, – лише через безсоромнiсть».

Вона, а не вiн править за ту рушiйну силу, яка жене iх уторованою колiею. «Бездумно, слiпо, як роблять такi, як вона, жiнки». Вона вже й сподiватися не могла, що ii чоловiк опиниться за гратами. Той остогид iй за рiк пiсля весiлля, коли iй було сiмнадцять. Вiдтодi жiнка й обманюе його. Робить це вона завжди вiдверто, наскiльки взагалi можна бути вiдвертим, адже вона нiчого не приховуе. «Найсильнiшою ii зброею завжди було те, що вона нiчого не приховувала, та й розмаiтостi iй не бракувало», – сказав маляр. «Вона просто зробила крок у бiк вiд сiльськоi площi. Прямуйте до злочину, – сказав маляр. – Ледь свiнуло, знову подалася нагору, анiскiльки не втомлена, навпаки, посвiжiла. Я не раз спостерiгав ii при цьому. Часу в мене було повно, вставав я о третiй, виходив з будинку i розпочинав своi довгi обходи. Побачив ii, сховався. У цих мiсцях легко сховатися. Коли вона поверталася, чоловiка часто-густо ще не було вдома. Це ii цiлком влаштовувало, бо ж вона могла виспатися. Напевно вони вже не один рiк додержувалися умови – не питати вранцi одне в одного, що хто робив, хто куди ходив. Дiти знали все». Маляр зауважив: «Щоб запакувати чоловiка у тюрму, вона навiть iздила в С, у прокуратуру. У чоловiка були всi шанси уникнути покарання. Вночi того ж таки дня, коли його забрали жандарми, вона пустила до себе гицеля. Той уже чекав свого часу, сидячи на деревi. Бувало й так, що шкуродер пропадав на якийсь час. Тодi в будинку запановувала крижана тиша». Хазяйка начебто посилала дiтей у село за гицелем. Якщо поверталися без нього, мати годувала iх штурханцями. «Стусани i ляпаси», – пояснив маляр. Утiм, хазяйка – «iстота, яка дозволяе себе бити, ховаеться, а потiм з'являеться, наче й не було нiчого».

В останнi роки з малярем не було нiкого, крiм його економки. Вона задовольняла i його «фiзичнi потреби», якi всi iншi безнастанно «безсоромно використовують», проте вiн уже майже не пiдтримуе з ними стосункiв.