Холоднеча. Старі майстри

І потiм знову не сходили з язикiв, як пiсня у своему жахливому круговоротi: слово «поховання», вiдiрвавшись вiд цвинтаря i вiд усiх цвинтарiв одразу, сягало ген-ген, доскакувало нескiнченностi, того уявлення, що його люди пов'язують з нескiнченнiстю. «Мое уявлення про нескiнченнiсть не змiнилося, вiдколи я був трирiчною дитиною. Навiть ще ранiше. Воно починаеться там, де очi вже безсилi. Де все закiнчуеться. І вже нiколи не почнеться». Дитинство прийшло до нього «як людина, що принесла в будинок старi оповiдi, страшнiшi, нiж можна помислити, нiж можна вiдчути, нiж можна витримати, i тi, яких ти нiколи не чув, тому що чуеш завжди.

Не чув ще нiколи». Для нього дитинство почалося на лiвому боцi вулицi, а потiм стрiмко понеслося вгору. «Вiдтодi я весь час думав про падiння. Про здатнiсть до падiння, менi хотiлося впасти, i вабили всiлякi спроби в цьому напрямку… але дозволити собi таку спробу зась. Це в коренi невiрно». Тiтки своiми гидкими довгими руками тягли його в покiйницькi, високо пiднiмали над позолоченим парапетом, щоб вiн мiг зазирнути в саму труну. Вони пхали йому в долоньку квiти для небiжчикiв, i малому доводилося постiйно нюхати iх i раз у раз чути: «Золота була людина! А на вигляд – не надивишся! Глянь-но, як вона одягнена в мить прощання! Дивись же! Дивись!». «Вони» безцеремонно «занурювали його» в море «гниття». А в потягах у нього у вухах стояло слово «вперед». Довгими ночами вiн любив припасти до шпарини у прочинених дверях до спальнi дiда й бабцi, де ще горiло свiтло, де ще щось розповiдали, де ще читали. Вiн захоплювався iхнiм сном в одному лiжку. «Сплять разом, як овечки» – так вiн це вiдчував. Вони немов сплiталися струменями дихання. Зорi займаються над колосистою нивою. Над озером. Над рiчкою. Над лiсом. Перекочуються через пагорб. Свiжий вiтер доносить пташинi трелi. Вечори – у комишах i в мовчаннi, яке вiн наповнював своiми першими молитвами. Кiнське iржання розривае темряву. П'янi гуляки, вiзники, кажани наганяють страху. Три мертвих однокласники край дороги. Перекинутий човен, до якого не змiг допнутися потопельник. Крики про допомогу. Голови сиру, такi величезнi, що можуть розчавити. Надгробки заходяться гратися, перекидаючись датами народжень i смертей. Мертвi черепи поблискують на сонцi. Вiдчиняються i зачиняються дверi. У будинках священикiв сiдають за стiл. На кухнях куховарять. На бiйнях забивають. У пекарнях печуть. У шевських шиють. У школах вчать – при вiдкритих вiкнах, вiд чого стае моторошно.