Холоднеча. Старі майстри

«О, так, – сказав вiн, – усе в математицi – дитяча гра, бо в нiй усе е». Але як вiд усякоi дитячоi гри, можна загинути й вiд математики. Коли ти раптом – бо ж переступив межу – вже не розумiеш жартiв, уже не розумiеш свiт, тобто нiчого не розумiеш. Все е уявлення про бiль. «Собака може важити приблизно стiльки ж, скiльки i чоловiк, проте вiн нiколи не жив, розумiете?!» Вiн сказав менi, що однiеi чудовоi днини я переступлю порiг i вступлю до парку, величезного, нескiнченного, до галереi красот i майстерних вигадок.

Флора i музика чергуються в його лонi з дивовижною математичною логiкою i, благотворним чином впливаючи на слух, наблизять мене до вищих уявлень про витонченiсть, але пройтися по цьому парку, тобто використовувати його, я не зможу, адже вiн складаеться з тисяч маленьких i навiть крихiтних квадратних, прямокутних i круглих острiвцiв, дерниць, якi iснують настiльки самi для себе, що той острiвець, на якому я стою, менi вже не покинути. «І такi мiж ними ряснi i глибокi води, що потрапити з одного острiвця на iнший неможливо. У тому уявленнi, яке у мене в головi». На тому клаптику, де, сам не знаючи як, опинився, де, сам не знаеш ким або чим, розбуджений, де ти змушений залишатися, – на цьому клаптику тобi судилося й загинути, померти вiд голоду i спраги. «Жагуче бажання пройти через увесь парк вбивае».

Я виявив його за копицею, вiн сидiв, скорчившись, на якiйсь дошцi. Було вже темно, i вiн сказав, що чув, як я йду вiд баюри.

«Вашу ходу я визначаю безпомилково». Такi люди, як вiн, очi в яких найчастiше закритi – «це теж приготування до смертi», – мають, за його ж словами, виключно тренований слух. «Ви були ще далеко, а я вже чув вас. Ви поволi увiйшли в зону мого поганого настрою. А ви знаете, що ви ходите не так, як ходить якийсь юнак?» Мене, звичайно, як вiн зауважив, спантеличило те, що я зустрiв його тут, за копицею. Вiн, мовляв, взагалi давно настачае менi своi дивацтва. «Хiба все, що я роблю, не виглядае однiею суцiльною дивиною? Я присiв тут тому, що не мiг бiльше стояти. А все – ваш Глянсовий пресинг», – вiн зi смаком, як менi здалося, вимовив цi слова i повторив iх кiлька разiв майже без пауз, пiдвiвши на мене очi, нiби виглядаючи з лисячоi нори. «Ваш Глянсовий пресинг закiнчився невдачею. Моя пухлина як була, так i залишилася. Я мав рацiю. Тут "щось страшне". Тепер я взагалi не можу ходити.