Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Вони усе рознесуть по свiту, що в нас вiдбуваеться, як живемо, про що говоримо, де i як молимося. А бачиш сльози на моiх очах? Їх ти ранiше нiколи не бачив, ось яка змiна зi мною. Але послухай, що розкажу тобi. Ти не звертав увагу, якi цi мухи страшнi? Я сиджу тут самотнiй, у цiй тихiй моiй кiмнатi, а вони снують навколо, я зi страхом поглядаю на них, бо ж бачу, як вони перетворюються на дивних монстрiв, цi iх страшнi крила здаються фраками на незграбних людях, а писки iхнi рiзноi форми: однi круглi, широкi, з кривавими плямами, iншi – сухi, з гострою борiдкою i довгим волоссям.

І всi цi страховища дивляться на мене: однi розлючено, iншi погрозливо.

– Велика рiзниця, – сказав я, – в твоiх мареннях. Ранiше тебе захоплювала поезiя грекiв i щира любов патрiархальних часiв, тепер же в тебе фантазiя якась сумна.

– Але слухай, ще тобi щось скажу, – промовив вiн, – про цих гидких мух. Я любив читати поетiв, любив колись i писати. Спало менi на думку сказати у вiршах про своi вiдчуття, якi були в мене до своеi сiм’i i до Аделi, яку щиро любив.

Я послав iй своi вiршi, з яких вона могла б зрозумiти моi справжнi почуття. Вона прочитала, поклала на столi, але i там мухи, якi, не маючи що робити, лiтали скрiзь, глумилися з моiх почуттiв, дзвенiли доти над вухами Аделi, поки вона зовсiм не забула про мене i моi вiршi. Так вони й досi не дають менi спокою, i тепер, коли що-небудь напишу, все висмiють i запацькають цi прикрi мухи.

– Цi мухи, на яких ти так скаржишся, були i будуть…

Тут вiн перепинив мене, схопив за руку:

– Чи бачив ти коли сарану?

– Сарани в наших краях нема, – вiдповiдаю.

 – Вона на сходi. Нападае там на луги i ниви.

– Не бачив ти, – каже, – цю велику товсту комаху. А на нiй – iероглiфи. Хто умiе, той виразно прочитае такi слова: «кара Божа». Чи ж кара Божа тiльки там, десь далеко на сходi, а не в нас? Пiшли в поле, я тобi покажу сарану.

Вiн вивiв мене на берег стрiмкоi рiчки, де спiненi хвилi шумiли по камiнню. Ми сидiли на високому березi в затiнку вiльшини.

Северин задумливо дивився на воду. Подув з поля вiтрик, зашумiли дерева; вiн отямився вiд своiх думок i сказав менi:

– Я часто вiдвiдую цi мiсцини, люблю один сидiти тут i згадувати минуле. Згадую всi розмови, якi мав колись з Аделею, хоч вона зовсiм про мене забула, мовби давно вже мене поховали.

Раптом показав рукою на воду.

– Дивися, дивися! Ось летить сарана! Бачиш ii? Подвiйнi сiрi крила, вона скрiзь тут в нас лiтае i все жере в повiтрi i на землi.