Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Ще що скажу: нiколи вона не гине, як сатана, з’являеться в рiзному виглядi. Коли пожовкнуть трава i листя на деревах, вiйне холодний осiннiй вiтер, вона сiдае на воду, скидае з себе крила i перетворюеться на водяне страховище i там жере все, що зустрiне. Прийде весна – в неi виростають новi крила, вона вилiтае з води з роззявленою пащею, мов летючий змiй, i кого спiткае – знищить. Заволодiла ця почвара землею i водою, вона завжди жадае здобичi. Чи не вона вразила людськi серця, що люди гнiтять одне одного.

– Якась чорна меланхолiя, – сказав я, – затьмила твоi думки, все бачиш ти в потворних образах. Нещасний, з такими думками нiколи не дочекаешся спокою.

– Ось i не здогадався! Я маю гарну думку: буду подорожувати. Далеко в чужих краях, де пануе вiчна весна, в горах, коло водоспаду або в дикому лiсi буду жити спокiйно, про Аделю навiть i не спiмну, адже мiж нами буде вiчнiсть. Вiчнiсть!..

– І рiдний край забудеш?

– О, нi! – вiдповiв. – Коли не повернуся на Вiтчизну i помру десь самотнiй на вершинi гори в чужiй сторонi, круки занесуть туди моi кiстки; все ж таки краще бути пiсля смертi з пташками, а не з хробаками.

Я пробув там цiлий день; блукали з ним полями й лiсами, i вiн‚ не вмовкаючи‚ говорив про своi марення. Затримав мене i на нiч. І вдома у нього ми ще довго розмовляли. А вночi вiн часто схоплювався з лiжка i ходив по кiмнатi, та й я спав небагато, адже щогодини мiй сон перепинявся.

Наступного дня, коли ми прокинулися, сонце було вже високо.

Вiн привiтав мене з трохи веселiшим виразом, розпитував про моiх знайомих, сусiдiв, про мене самого, чи часто я був удома пiсля того, як ми попрощалися пiсля школи, якi я вiдвiдав краiни i як жив. Вiн дякував менi, що провiдав його, а коли я сказав запрягати коней, щоб ранiше виiхати, вiн уклiнно упрошував мене зостатися на обiд. І я не мiг вiдмовити його щирому проханню.

По обiдi Северин принiс найлiпшого вина, яке мав з давнього часу.

– Давай вип’емо, – сказав вiн. – Це останне побачення, зустрiнемося вже хiба на тому свiтi.

Згодом наказав запрягти коней, далеко провiв мене i попрощався зi слiзьми. І дiйсно, це була остання зустрiч. Незабаром я довiдався, що Северин залишив рiдний дiм, виiхавши назавжди, i тепер нiхто не знае, де вiн. Чи живе ще, чи, може, помер у чужiй сторонi i мiж чужого народу.

Привид

Отак ми собi слухали iсторii ротмiстра та слухали, коли раптом перед нашими очима з’явився дивний привид.