Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Стоiть висока жiнка у бiлiй, як снiг, сукнi, з личком прегарним, як в ангела, на головi вiнок зi свiжих троянд, а на руках тримае Дерев’яного Дiдка. Ми остовпiли, а вона вмить зникла. Глухе мовчання. Дивимося одне на одного, не одважуючись вимовити бодай слово.

Так ми сидимо якийсь час. Неждано вiдкриваються дверi‚ i заходить до нашоi кiмнати господиня.

– Що таке? – здивувалася вона. – Цiлу нiч гомоните, не чуете, що вже другi пiвнi проспiвали, напевно, швидко почне свiтати.

– Пан ротмiстр, – сказав господар, – так захопив нас своiми розповiдями, що ми зовсiм забули про сон, а до того ж всi ми тут щойно бачили дивного привида: якусь жiнку з квiтами на головi, i Дiдок такий же, як наш, був у ii руках.

На тiм i закiнчилася наша розмова. Постелi пiдготували нам в цьому самому покоi.

– Не поспiшайте завтра рано вставати, – сказав господар. – Свiтить денниця на сходi, нiч була безсонна, але зате день буде погiдний.

Побажавши доброi ночi, вiн вийшов з кiмнати.

Декiлька днiв бавив я в приемних розмовах у будинку мого давнього знайомого, весь час вiдчуваючи привiтнiсть i прямоту сердець всiеi його сiм’i.

Я був несказанно щасливий. Час той минув‚ як найприемнiший сон.

Зiйшло сонце, погiдний ранок, час у дорогу. Пiсля снiданку я попрощався з усiма зi слiзьми на очах, а пам’ять про них назавжди зосталася в моiй душi.

З книги «Шляхтич Завальня»

ПРО ЧОРНОКНИЖНИКА І ЗМІЯ, ЩО ВИЛУПИВСЯ З ЯЙЦЯ, ЯКОГО ЗНІС ПІВЕНЬ

Замолоду, пам’ятаю, мали ми дуже лихого пана.

Страшно й згадати, що вiн робив: хлопцiв женив‚ дiвчат замiж видавав, не бажаючи й знати про iхнi симпатii: нi просьби, нi сльози не могли його задобрити; вершив свою волю, збиткуючись над людьми без жалю, кiнь i собака були йому дорожчими, нiж християнська душа. Мав вiн лакея Карпа, злого чоловiка; i вони обидва, спочатку пан, а згодом пахолок, продали своi душi чортовi. А було це так.

З’явився в нашому маетку – невiдомо звiдки – якийсь дивний чоловiк. І тепер ще пам’ятаю вигляд, обличчя i одяг його: низький, худий, завше блiдий, великий нiс, як дзьоб хижоi птахи, густi брови, погляд його – як в чоловiка в розпачу чи божевiльного, вбрання його – чорне i якесь дивне, зовсiм не таке, як в нас носять пани чи священики; нiхто не знав, чи був вiн свiтський, чи чернець який, з паном розмовляв якоюсь незрозумiлою мовою.

Згодом вiдкрилося, що це був чорнокнижник, який учив пана робити золото й iншi диявольськi штуки.