Антологія української фантастики XIX—XX ст.

В цьому гуртi почалася розмова про холеру‚ про небiжчикiв i про тих, хто очуняв; гостi, мовби морцi на березi пiсля страхiтливоi морськоi бурi, згадували друзiв i знайомих, що зникли у вирi, i тих‚ кому Бог дозволив виплисти на берег, щоби ще продовжувати пiлiгримку свого життя.

– Шкода Самотницького, – промовив один з гостей. – Гарний був чоловiк! Як вiн старався допомагати тим, хто мучився вiд тiеi хвороби, а сам помер без нагляду, бо жив у самотностi на хуторi, де тiльки дерева шумлять над дахом.

– Звiдки, Матвiю, в тебе такi звiстки? Самотницький i тепер живий-здоровий на тiм же хуторi.

Я недавно сам його бачив.

– Я знаю, що хтось там живе, але не вiн, я ж бо знав його добре. Був це чоловiк високого зросту, свiтловолосий, досить вродливий, а цей – зовсiм iнший, зростом куди нижчий, худий, чорнявий i, здаеться, навiть старший.

– Це Самотницький. Справдi, нижчий, iнший з лиця, адже вiн цiлком перемiнив тiло, а як це сталась, знаю тiльки я.

– Якi ж бо ти дива оповiдаеш, пане Миколо, – проказав господар.

 – Всiм нам цiкаво знати, яким це чином може чоловiк змiнити свiй вигляд.

– Рiч неможлива, незрозумiла, надзвичайна i нечувана, але власне так i було.

– Проте розтлумач нам цю загадку! – зашумiли всi гостi. – Адже нiхто з нас розгадати ii не може.

– І я таемницю не зрозумiв у всiх деталях, але про те тiльки розкажу, що бачив, i про те, що вiн сам недавно розказував.

Пiд час тоi лютоi холери, знаете самi, Самотницький був хоробрiшим за самих лiкарiв‚ вiн ризикував, на будь-який заклик летiв, тiльки б порятувати людей: хворих натирав якимись таемничими лiками i давав щось випити, i такi це мало добрi наслiдки, що жоден не помер з тих, кого вiн вiдвiдав.

Чуднiвський мiщанин, один з моiх знайомих, розказав менi про таку дивну пригоду. Його дружина раптово вiдчула сильний бiль всерединi, i щойно з’явилися всi ознаки тоi страшноi хвороби‚ вiн помчав до нашого чудового лiкаря благати допомоги. Коли ж лiкар прибув на хутiр, то остовпiв, уражений незрозумiлим видовищем: на дворi перед самою брамою побачив Самотницького; той скидався на небiжчика: руки i ноги були не пiдвладнi йому, очi розкритi, обличчя блiде; мертве тiло, вiдiрвавшись вiд землi, рухалося, i здавалося, що якась невидима сила кидала цей труп у всi боки.

Мiщанин хотiв уже тiкати звiдти, але почув голос: «Почекай хвилину, спочатку треба, щоб ти мое тiло намастив лiками i врятував вiд пошестi, тодi буду готовий йти з тобою».