Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Був мiж нами один досвiдчений чоловiк, який сказав:

– Чув я вiд старих людей, що така зухвалiсть приносить лихо. Вигорять тут лiси i пущi, буде мор на худобу, але i тобi, Василю, не мине це безкарно.

– Що менi до того, – вiдповiв Василь. – Я радий, що в дiдька гарно каменем поцiлив, нехай не виганяе з наших лiсiв птахiв i звiрiв.

Чутки про це розiйшлися по всiй околицi; такi хлопцi, як Василь, хвалили його вiдвагу, i вiн усюди гонорився своiм учинком. Але досвiдченi люди, якi краще все це розумiли, зi зневагою слухали тii вихваляння.

Інший випадок був ще страшнiший; коли згадаю – аж волосся на головi стае дуба. Одного разу (також на панщинi) згрiбали ми сiно. День був ясний i спокiйний; на сходi з’явилася хмара, i далеко, мов iз-пiд землi, обiзвався грiм. Тут бачимо: iде схожий на стовпа, вихор, пiднiмаючи вгору пiсок i все, що йому попаде на дорозi. Крутячись виром, минае поле недалеко вiд нашоi сiножатi.

– Як ся маеш, брате!

А з клубiв пилу подае i йому хтось чорну, як вугiль, руку. Стовп, крутячись, пiшов далi полем. Страх охопив усiх нас. Повернувся Василь, але нiхто йому слова не посмiв сказати. Зрозумiли усе, що вiн запанiбрата з духом проклятим.

З того часу нiхто з ним розмовляти не хотiв; всi його боялися, i навiть тi почали вiд нього утiкати, з ким ранiше дружив.

Вся волость про це дiзналася, дiйшла чутка i до вух пана та економа. Вони не хотiли цьому давати вiри, i коли якось пан в маетку запитав самого Василя, чи правда те, що говорять, вiн, лаючи всiх, вiдповiв:

– Тим дурням завше щось примариться, аби розносити брехню i плiтки.

І пан його не зачiпав.

Антiн, добрий чоловiк, завжди Василю вселяв страх перед Богом, напучував, змушував ходити до церкви i молитися. Вiн же смiявся зi всього, усiм погорджав та iшов замiсть служби Божоi до шинку.

Нарештi вирiшив оженитися. Антiн вважав, що гарна дружина i змiна в життi виправлять його. Посилав сватiв не тiльки в свою, але i в чужу волость. Але всюди вiдмовляли, бо слава про Василевi пригоди i про його лихий характер розiйшлася далеко.

Василь погорджав усiма i насмiхався зi всього, кажучи, що вiн давно вже сам собi вибрав наречену, яка йому найбiльш до вподоби.