Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Не хотiв спочатку про це нiкому говорити, але тепер оголошуе всiм, що закоханий в Оринину дочку Галю, що признався iй i вже отримав вiд неi згоду.

Почувши це, Антiн вельми засмутився i раiв йому вiдмовитися вiд цього намiру, бо про Орину ходять чутки, що вона жiнка лиха i чарiвниця, а яблуко вiд яблунi недалеко котиться, то, може, i дочка буде такою. Проте всi поради були даремними i Василь ще частiше почав вiдвiдувати Оринину хату.

Дивлячись на його прихильнiсть до Галi, однi сусiди iз смiхом казали:

– Пiзнав рiвний рiвного, буде пара дивная.

Іншi хвалили: Галя буде доброю жiнкою i не пiде материними слiдами. Були i такi, що казали, мовби його любов не справжня, а мовби йому пiднесли щось у напоi, i хоч вiн i запанiбрата з чортом, а таки трапив на спритнiшу i сам був зачарований.

Щиро старався Антiн змусити його вiдмовитися вiд свого намiру. Нарештi пригрозив, що вiдречеться його, таку невiстку не прийме до хати i молодим на господарство нiчого не дасть.

– Я й не прошу нi в кого нiчого, – вiдповiв Василь. – Знайду все сам, добуду i грошi. І такий опiкун, як ти, може, сам прийде колись до мене за позикою.

Антiн пiшов до кума Мартина. Був це чоловiк поштивий i говiркий, готовий кожному дати раду i допомогти, тому i любила його вся волость. Мартин охоче пообiцяв придивитися до цiеi справи i вирятувати парубка вiд того захоплення. Дав навiть слово, що затоваришуе з ним i вiдговорить вiд женячки.

Коли Василь почув вiд опiкуна, що не буде мати жодноi допомоги, вирiшив шукати скарби, хоч би й були вони заклятi чи силу сатанинську мали. За двi версти вiд нашого села був при дорозi пагорб, оточений з двох бокiв сосновим лiсом. А на пагорбi лежав величезний камiнь, який люди називали Змiевим. Старi люди про нього оповiдали так.

Одного разу влiтку тихоi, погiдноi ночi з пiвночi на пiвдень летiв, палаючи вогнем, змiй, нiс нiбито з собою багато золота i срiбла грiшниковi, який продав чорту душу.

Бачили це подорожнi i люди, що верталися з панщини. Раптом розкололась блакить неба, розлилося велике свiтло, люди, молячись, впали на колiна, а змiй, вирiзьблений променем небесного свiтла, завмер‚ упав на пагорбi i перетворився на камiнь. Скарби ж, золото i срiбло, якi вiн нiс iз собою, самi закопалися в землю, i з того часу з’являлися вночi в рiзних кiнцях пагорба в рiзних образах.