Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Однi бачили на каменi Плачку, яка витирала собi сльози вогняною хустинкою; iншi, iдучи пiзньоi пори дорогою, зустрiчали карликiв, чорних i товстих, як дiжечки, що котилися пагорбом; iншим ввижалися чорнi козли, що скакали iз землi на камiнь, а з каменя на дiл, i багато iнших дивовиж.

Казали, що коли хто насмiлиться бiля цього каменя заночувати, тому тi скарби i дiстануться. Василь був смiливим, не боявся нiчого, адже раз уже з сатаною, що iхав на вихорi, вiтався, як з братом.

Пiсля заходу сонця, коли вечiрнiй сумерк закутав поля, подався вiн на пагорб i сiв на камiнь.

Хмари закрили небо, темно в полi, усюди глухо, в лiсi, що чорнiв перед ним, озвалася сова; Василь побачив, як снували перед ним тiнi, повзли з-пiд каменя, сикаючи, вужi, стрибали навкруги страховиська з собачими головами i козлиними ногами. Василь смiливо поглядав на це, мiркуючи, що зараз йому з’являться скарби. Раптом побачив, як хтось повернув з дороги i наближаеться до нього. Це був Мартин.

– Що ти тут робиш? – запитав, усмiхаючись. – Напевно, скарби шукаеш?

– Шукаю, але чого ти прийшов? Ти затримав мене на порозi великого багатства, вирвав з рук моiх щастя, отже заслужив, аби я тобi голову каменем розкроiв.

– Не гнiвайся. Я розкажу про кращi скарби. – І, сiвши бiля нього на каменi, сказав: – Слухай, Василю, лiпше йди додому. Здоров’я, поштива праця – це найдорожчий скарб для гарного чоловiка. Погано, коли хто шукае допомоги вiд нечистого.

Ти ще молодий, працюй, Бог допоможе. Антiн, опiкун твiй, дiтей не мае; коли будеш слухняним, то все, що мае, тобi заповiсть.

Василь розгнiвано сплюнув i, бурмочучи щось, одiйшов.

З того часу не вертався додому. Антiн, бачачи його велику затятiсть, заспокоiвся i чекав, що з цього вийде. Знайомi приносили рiзнi звiстки про Василя. Однi казали, що знайшов якусь гультяйську зграю та зайнявся розбоем, а набутi грошi пропивае в шинку. Іншi – що живе в Орини, навчаеться чарам, i навiть бачили, як вiн з Галею i Ориною ходив лiсами i болотами бiля озер, збираючи трави, на яких нiколи роса не висихае.

Мартин хотiв би зустрiтися з ним, але не випадало. Не насмiлювався йти до Орининоi хати, боявся гостинностi чарiвницi.

Одного разу в недiлю надвечiр подався Мартин до шинку з надiею, що, може, зустрiнеться з Василем. У шинку було людно, Мартина запросили до столу, частують горiлкою.