Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Жодноi людини не було на ту пору в лiсовiй пустелi, навколо чув тiльки крики сов i пугачiв та в гущавинi тупiт переполоханого звiра. А що не раз випало йому блукати серед ночi по лiсу, то дорога ця не страхала його.

Опiвночi лютi почвари оточили ловчого. Бачить, як наближаеться величезний ведмiдь на заднiх лапах, рикае i вже хоче напасти; зграя вовкiв, наiжившись i свiтячи очима, загрожуе кривавими пащеками. Семен вiдважно йшов серед хижацькоi зграi. Заступив йому дорогу вищий за лiс велет, що вирвав велику ялицю i вимахував нею в повiтрi.

Проте ловець смiливо минае все це.

Мiсяць визирнув з-за хмари. Здаеться Семену, що виходить вiн з лiсу i бачить вдалинi палац, який свiтиться золотом i срiблом; пiдходить до тiеi чудовоi будiвлi, минаючи чарiвний сад, де мовби весна i лiто зiйшлися разом: тут цвiли найдивовижнiшi квiти i достигала найкраща садовина. Зозуля сумним голосом озивалася на деревi; затьохкав соловей в хмизняку; чути чудовнi голоси дроздiв i шпакiв, i розумiе Семен iх веселi спiви.

Спiткали його дiвчата з вiнками на головах, танцюючи, вабили до себе. Вiн минув усi тi дивиса, не задивляючись i не зважаючи на них.

Зникли чарiвнi марева, подув осiннiй вiтер, i Семен побачив на сходi червоне небо. Скоро зiйде сонце – i вiн приспiшив кроку до Лосиноi гори. Коли прийшов на призначене мiсце, побачив гурт вужiв. Вони, сикаючи, заступали йому дорогу. А вже й сонце пiднялося. І тут зустрiв Семен такого величезного вужа, якого нiколи не бачив.

Той смiливо повз, а на його головi сяяло золото. Семен простелив бiлу хустку i став на колiна. Вуж скинув з голови корону на хустку i поповз далi, а за ним i iншi вужi хутко сховалися за горою. З радiстю розглядав Семен золотий скарб, схожий на два блискучi листочки, що зрослися кiнцями.

Ледве покинув гору, як його зустрiв величезний чорний собака, який вчора побiг за незнайомцем – дивиться в очi i, здаеться, кличе за собою. Пiшов ловець за собакою. Той спиняеться i очима показуе на деревi тетерукiв.

Разiв кiлька стрелив вiн у тiм мiсцi й кiлька штук забив. А незабаром вже нiс додому купу набитоi пташви, а як наблизився до хати, собака зостався на полi, проводжаючи поглядом ловця, а згодом зник з очей.

Пани хвалили ловчого, його сприт на полюваннi, а челядь i економ дивувалися з його щастя, з того, як вiн, не маючи собаки, стiльки змiг уполювати дичини.

З того часу Семен став найславнiшим мисливцем.