Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Той чорний собака щоразу зустрiчав його в лiсi, i Семен стiльки бив рiзноi дичини, що не тiльки панам в маетку вистачало, але i селянам на продаж.

По всiй околицi рознеслася чутка, що Семен – чарiвник та що ходить з ним якийсь чорний собака, який у лiсi й залишаеться. Яким, що колись дружив з ловчим, раз тихенько пiдiйшов пiд вiкно його хати, щоб довiдатися, що той робить, i почув, нiби вiн з кимсь розмовляе. Зазирнув у вiкно: Семен лащив чорного собаку, того самого, що завжди зустрiчав його в лiсi. Собака глянув у вiкно кривавим оком i зник, а Яким втiк вiд страху.

Вже кiлька рокiв вся волость говорить, що Семеновi допомагае на ловах сам нечистий, якого тримае вiн за пахолка, але пани тiльки смiялися з цього i не вiрили. Хоч пан, побувавши якось з ловецьким на полюваннi, не бачив чорного собаку, проте помiтив, що дике птаство само летить до Семена i той нiколи не схибив.

Жила у селi неподалiк Марися, гарна i юна дiвчина, дочка побожних батькiв. Багато кому вона подобалася, i Семен мав на неi око. Сподiваючись на свое багатство та на панську ласку, мав надiю, що Марися буде його.

Одного дня, коли iшов на полювання, побачив Марисю. Вона мала вiнок на головi‚ i квiти так iй пасували, що виглядала вона надзвичайно звабливо. Ходячи неподалiк своеi ниви, збирала суницi. Семен пiдiйшов та попросив ягiд, дiвчина йому не вiдмовила, тодi вiн спитав, чи подобаеться Марисi.

– Люди кажуть, що ти чаклуеш, – вiдказала вона, – а я боюся чарiвникiв.

– О, нi, Марисю, нiкого я не чаклував i не знаю цього ганебства.

– Коли правду кажеш… Я ношу на шиi посвячений у Почаевi хрестик, який може грiхи вiдпускати… Поцiлуй мiй хрестик.

– Охоче, – вiдповiв Семен.

І ледве поцiлував хрестика, як тут з трав пiдняв голову величезний вуж, що мовби хотiв поглянути на Марисю. Перелякана дiвчина закричала. Семен схопив камiнь i вдарив вужа. Той, сикаючи, сховався в травi. А пiсля того раптом з’явився чорний собака, задзявкав i зник. Марися вiд страху тремтiла ледь жива. Семен провiв ii додому, а звiдти знову подався на лови.

Тiльки вже не зустрiв його в лiсi чорний собака.

Побачив тетерука, стрелив, але замiсть птахи – шмат гнилоi кори впав на землю. Злякався Семен, повернувся до хати, аж там – безлiч вужiв сичать i повзуть пiд лаву i пiд пiч. Вiдчинив скриню, вийняв Вужеву Корону, а вона вже не золота: два пожовклi березовi листочка. Семен остовпiв i не знав, що чинити.

Довге ще докучали вужi бiдоласi Семену. Не давали спокою не тiльки в хатi, але i на гостинах.