Антологія української фантастики XIX—XX ст.

А потiм iди за ним, вiн дасть тобi свою мудрiсть i багатство, побачиш духа в кожнiй iскорцi вогню, а слугою твоiм буде Нiкiтрон [12 - Нiкiтрон – один з восьми злих духiв, iмена яких: Ярон‚ Ірон‚ Кiтрон‚ Нiкiтрон, Фарон, Фаразон‚ Лiдон, Столiдон.]. На перший твiй поклик вродиться з полум’я.

Сказавши це, незнайомець встав i подався у гущавину та зник з очей.

Альберт пiшов через дикi нетрi туди‚ куди йому вказав незнайомий, вийшов з тiнi лiсiв аж ополуднi‚ вибрався на верх пiщаноi гори i зустрiв велетенського вужа з жовтим хвостом, який‚ помiтивши прибульця‚ не мав сил тiкати, тiльки‚ пiднявши голову‚ позирав вогнистим поглядом.

Альберт на березовiм листку пiднiс йому краплю кровi; вуж ковтнув i враз почала зникати на нiм жовта барва i за пiвгодини до нього повнiстю повернулися сили.

Потiм вуж поповз iз гори вдолину‚ звиваючись помiж кущiв i щораз далi заглиблювався в лiси‚ а Альберт iшов за ним прудким кроком.

Коли почало сутенiти‚ вiн помiтив помiж деревами величний палац, де з кожного вiкна било яскраве свiтло.

Вуж‚ звиваючись сходами‚ незабаром опинився у просторому салонi, а з ним i Альберт. Там усi столи були заставленi стравами i вином, лунала чарiвлива музика, на стiнах блищали люстра i образи в золотих коштовних рамах. Дивувався довго Альберт тим цiкавинкам незбагненним‚ розглядаючи всi оздоби палацу, аж ось почув голос‚ який запрошував його сiсти за стiл. Їв i пив усе‚ що там було наготоване. По вечерi з’явився вуж‚ тримаючи в писку золотий дукат, i пiдняв перед Альбертом високо голову. Альберт взяв дукат i побачив‚ що на ньому вибито з одного боку полум’я‚ а з другого – корону i вужа.

Коли в задумi поглядав на грошi‚ то знову почувся голос:

– Доки його маеш, будеш мати золота стiльки‚ скiльки захочеш.

Вуж зник i вiн зостався сам у салонi‚ але тут пригадав собi пораду незнайомця, якого зустрiв у лiсi‚ i, дивлячись на полум’я свiчки‚ що стояла на столi‚ вигукнув:

– Нiкiтрон!

Полум’я свiчки щораз вище i вище пiднiмалося вгору i раптом з того вогню сформувалася висока, легка, гойдлива людська постать i опустилася на пiдлогу.

– Що накажеш? – спитав дух.

– Хочу повернутись додому.

Альберт летiв у повiтрi вище гiр i лiсiв i за кiлька хвилин вже був у своему покою.

Вдома вiн вийняв з кишенi золотого дуката i‚ ховаючи його до шкатулки‚ подумав тiльки: «Щоб вона наповнилась золотом!» – i раптом цiла шкатулка наповнилася дукатами. Радiсть охопила його i довго вiн стояв‚ втупивши очi в золото, боячись аби не зникло.