Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Вiтер зiрвав дах з корчми, i гостi замiсть веселитися стали проказувати «Отче наш». А щойно засвiтало‚ усi хутенько роз’iхалися. А Плаксун з жiнкою, тестем i тестьовою вирушили до мiста.

Покинута корчма без даху i зараз стоiть пуста. Пракседа геть перемiнилася, зробилася набожною, щодня слухала службу Божу, постила i сповняла усi релiгiйнi обов’язки, i в домi Плаксуна померла.

Змiнилася й Варка‚ i всi ii дуже любили‚ бо була надзвичайно доброю‚ жоден убогий не покидав ii дому без допомоги i потiхи, а родимка на устах i зовсiм зникла.

ДУХИ ВОГНИСТІ

Один юнак на iм’я Альберт‚ маючи кiлька тисяч талярiв спадку по своiх родичах‚ але не маючи досвiду, що грошi легко витратити‚ а добути важко‚ не ощаджував нiчого, полюбив iгри i забави‚ а незабаром побачив, що його шкатулка‚ як тiло без душi. А там i приятелi зникли i зостався вiн сам.

Його кохана панна Мальвiна керувалася однiею життевою iстиною: серце можна офiрувати тому‚ до кого линуть твоi почуття‚ але руку – тiльки тому‚ хто мае маеток.

Зазнавши перших у життя розчарувань‚ Альберт засумував. Якось вiн забрiв до густого лiсу; там блукаючи в тiнi високих сосен вiд важкого смутку перейшов до розпачу:

– О! Якщо е злий дух, – сказав сам собi, – який збагачуе людей, коли б менi помiг вiн хоч тимчасово‚ то я б поклонився зараз йому.

Ледве це промовив, бачить, що хтось сидить пiд деревом на гнилiй колодi, зросту великого, нiс довгий, гострий, обличчя щупле, рум’яне, борода i волосся на головi червоноi барви, вбрання хоч i вилиняле‚ однак вiдсвiчувало червоною фарбою.

З тривогою зиркаючи на нього‚ Альберт мовчки стояв.

– Я помiтив твiй смуток, – сказав незнайомець‚ – i готовий зарадити. Чого потребуеш?

– Кращого життя‚ бо мушу терпiти нужду‚ через яку мене приятелi зрадили‚ а наречена вiдцуралася.

– Поклонися мороку‚ i дух вогню буде тобi служити‚ поверне тобi золото i приятелiв, будь хитрим‚ бо слабiсть натури згубить тебе.

– Що я повинен зробити‚ аби дух менi служив?

– Слухай i виконуй мою раду.

Добудь краплю кровi зi свого пальця. Та одна-едина крапля може наповнити гадюку отрутою. Іди зараз з тою кров’ю он туди на гору. Там живе вуж, який колись хотiв убити дитину‚ але крик матерi його так перелякав‚ що вiн всю отруту свою загубив‚ i тепер iншi вужi ним гордують. Вiдтодi вiн блукае самотою. Пiзнаеш його легко: жовтий хвiст свiдчить про ослабленi сили. Дай ковтнути йому краплю кровi‚ то враз набуде отрути i сил набереться.