Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Першi слова лестощiв глибоко западають у серце дiвоче: йому все чомусь вiриться, що те, що сказав молодий i гарний чоловiк, i е правда. Горпинка повiрила словам Казимира, випадково а чи й навмисне стали вони часто зустрiчатись у лiсi – ось чому була тепер мила дiвчина смутна i невесела.

Одного лiтнього вечора повернулася вона з лiсу пiзнiше, нiж звичайно. Мати насварилася на неi i полякала дикими звiрами i недобрими людьми. Горпинка нiчого не вiдповiдала, сiла на лавi в кутку й задумалась.

Довго вона мовчала, давно вже й мати перестала iй виказувати й сидiла собi мовчки за прядiнням, коли Горпинка, нiби опам’ятавшись чи прокинувшись зi сну, зирнула на матiр яскравими чорними своiми очима i промовила тихо:

– Матусю! А у мене наречений е.

– Наречений?… Хто? – спитала старенька, притримавши веретено i турботливо глянувши на доньку.

– Не з простих, матусю; хорошого роду i багатий: це молодий польський пан…

Тут вона з дитячою простотою розповiла матерi все: i про знайомство свое iз Казимиром, i про кохання свое, i про улесливi його обiцянки, i про солодкi своi надii стати знатною панею.

– Бережися, – сказала iй старенька, iз сумнiвом хитаючи головою, – бережися лиходiя: вiн насмiеться i покине тебе. Хтозна, що на душi в iновiрця, в католика?… А мо’ ще й таке трапитися (хай буде з нами сила Господня!), що у личинi польського пана з’являвся тобi лихий спокусник. Ти ж знаеш: у нас, у Киевi, за грiхи нашi багато е чаклунiв i вiдьом.

Лукавий завжди охоче крутиться там, де люди ближчi до спасiння.

Горпинка нiчого не вiдказала, от iхня розмова й закiнчилася. Миле невинне дiвча було впевнене, що ii Казимир не лиходiй i не лукавий спокусник, i тому вона докучно слухала материну мову… «Вiн такий милий, такий добрий! Вiн обов’язково дотримае свого слова, а тепер поiхав оце до Польщi, щоб умовити батька свого i влагодити справи своi. Хiба ж можна мати недобрi помисли з таким обличчям, з такою душею, з таким солодким чемним голосом? Нi! Моя матуся на старостi стала надто недовiрлива, як i всi старi».

Таким нашiптуванням заколисувала свое легковiрне серце недосвiдчена молода дiвчина, а тим часом минали днi, тижнi, мiсяцi – Казимир не з’являвся i не подавав про себе звiстки. Минув i рiк – вiд нього нi слуху нi духу. Горпинка майже не бачила свiту Божого: вiд слiз погасли яснi ii очi, вiд частих зiтхань стискало груди ii дiвочi.