Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Мати горювала за дочкою, iнколи плакала, сидячи сама у ветхiй своiй хатинцi за прядкою: «Не буде добра! Це кара Божа за грiхи нашi i за те, що нерозумна покохала ляха-чужовiрця!»

Довго нудьгувала Горпинка, бродила майже без вiдпочинку лiсом, йшла рано-вранцi, приходила пiзно вночi; майже нiчого не iла, не пила i висохла, як билинка. Знайомi ii жалували i позаочi говорили i те, й инше; молодi хлопцi перестали на неi заглядатися, а дiвчата iй заздрити. Послужливi бабусi радили iй пiти до чаклуна, що жив за Днiпром, в бору, в глухiй мiсцинi: мовляв, вiн скаже тобi всю правду i наверне на розум.

Горе додае смiливости: Горпинка забула страх i пiшла.

Осiннiй вiтер здiймав хвилi на Днiпрi i глухо ревiв у бору; жовтий лист, опадаючи з дерев, з шелестом кружляв по дорозi; вечiр хмурився на дощовому небi, коли Горпинка пiшла до чаклуна. Що сказав вiн iй, нiхто про те не вiда; тiльки мати даремне чекала i наступного дня, i третього – нiхто не знав, що з нею сталось! Тiльки рибалка з монастиря розбалакував через кiлька днiв, що, пливучи в човнi, бачив молоду дiвчину на березi Днiпра: лице мала подряпане глицею i сучками дерев, волосся розтрiпане i скиндячки обiрванi; але вiн не посмiв пiдпливти до неi ближче: боявся-бо, що вона бiснувата, чи, може, бродяча душа якоiсь померлоi тяжкоi грiшницi.

Бiдна старенька очi своi виплакала. Ледь днiло, вставала i йшла далеко-далеко по обох берегах Днiпра, питалась усiх за свою доньку, шукала тiло ii на пiску прибережному i щодень iз сумом та гiркими сльозами поверталася назад одна-однiсiнька: не було нi слуху, анi звiсточки вiд милоi ii Горпинки! Вона давала собi набожнi обiтницi, ставила на останнi своi заробiтнi грошi великi свiчки преподобним угодникам печерським; вiд того ставало серцю на якийсь час легше, але невiдомiсть доньчиноi долi не минала.

Змигнула осiнь, пройшла i сувора зима в марних молитвах, сльозах i пошуках. Чеснi отцi, чорноризцi Китаiвськоi пустинi, утiшали нещасну матiр i по-християнськи жалували заблудлу овечку, але iхнi спiвчуття та втiшливi бесiди не могли витравити болющоi втрати з материнського серця. Надiйшла весна, знову стара почала блукати берегами Днiпра – i все так само марно. Вона хотiла зiбрати хоч би кiсточки милоi Горпинки, омити iх палючими слiзьми i таемно поховати на цвинтарi з православним людом. Та й цiеi, останньоi, втiхи позбавляла ii доля.

Тi ж таки послужливi бабусi, якi порадили доньцi йти до чаклуна, умовляли й матiр пiти до нього за допомогою.