Антологія української фантастики XIX—XX ст.

– Дай Боже здоров’я, пане добродiю! – сказав прибулець.

– Боже помагай! – вiдказав козак Микита, вийнявши люльку з рота i пiднявши шапку. – Куди Бог несе?

Козаку Микитi здалося, що вершник двiчi моргнув вусами, а кiнь його двiчi форкнув.

– Їду далеко, далеко: звiдси оком не змiряти i не однi постоли зiб’еш, поки пiшки дiйдеш. Та не в тому рiч, а ось в чому: де б менi нiчлiг знайти?

– А тутечки. Будемо радi добрим людям. Бог про всякого посилае людинi хлiб насущний.

Вершник мовчки зiйшов з коня, прив’язав до стовпа пiд дашком i увiйшов до хати з козаком Микитою.

Не був той гiсть вродливим: обличчя блiде, нi кровинки, нiс товстий, цибулиною, губи втягнутi; по обидва боки обличчя стирчали жмутами скуйовдженi рудi вуса; такi ж рудi брови густо звисали вниз, як щетина, затуляючи очi так, що iх зовсiм не було видно; червоно-рудий оселедець, як смуга кровi, що запеклася, прилягав до скронi i вився за вухом. Нi таки, вродливим його не назвеш. На вигляд вiн не був анi старим, анi молодим; якесь кисле кривляння замiсть усмiшки i глухий голос, що виривався з горла, як з могили, не обiцяли в ньому нiчого доброго.

На ньому був жупан тонкого сукна; з-за перського пояса стирчав турецький нiж зi срiбним рукiв’ям, на якому, як жар, горiло коштовне камiння. Не помолившись Богу, як водиться у православних, i тiльки головою кивнувши господинi та дочкам, сiв вiн без церемонii за стiл, немов в шинку.

– Як бачу, ви iз запорожцiв, добродiю? – запитав його козак Микита.

– Може, й так, – була вiдповiдь.

– І давно вже гарцюете з молодцями?

– Та не вiдучора.

– А як вас величати?

– Лавро Коробит.

– Чи багато ви поклали бусурманських голiв за свое життя?

– Було чимало. Нехай лежать собi.

– А чи в далекi походи ходили?

– Мабуть, з вашого села галки туди й не залiтали.

– І багато зусиль доклали?

– На добрiй парi волiв усiх не звезеш.

– Що там за привiлля, як розповiдають бувалi чумаки, в бусурманських землях! Що за мiсця багатi! Чого там не родить!

– Скрiзь добре, де нас немае.

– А яке зле плем’я турки та татари!

– Є i християни не кращi за них.

Козак Микита, зметикувавши, що гiсть не пiддаеться на розпитування i путнього слова вiд нього не доб’ешся, тiльки поглянув спiдлоба на нього i замовк.

За вечерею гiсть позирав крiзь навислi своi брови на вродливих дочок козака Микити, як щука зиркае крiзь очерет на маленьких жвавих рибок. Але красунi не почули вiд нього жодного привiту, жодного слова.