Антологія української фантастики XIX—XX ст.

Сидiв вiн з похмурим виглядом i тiльки потягував запiканку i тернiвку, посапуючи. Коли ж поглядав часом на якусь iз дiвчат, вона мимоволi опускала очi вниз, не вiд сорому, а вiд страху: красунь лякали цi погляди невидимого ока, що ледь свiтилося з-пiд густих рудих брiв. Гiсть встав з-за столу, як i сiв за нього: не помолившись Богу, не сказавши доброго слова господарям. Що то за чоловiк був? Усi про те думали, гадали, та нiхто не мiг здогадатися.

ІV

Всю нiч вив пiд вiкном собака, i душно було, i страшно красуням.

Вони не могли спати, щохвилини крутилися в постелi, i якщо на мить забувалися, то страшнi марення раптово переривали iхнiй сон. То чувся iм похоронний спiв i похоронний дзвiн; то незнайомець зиркав на них такими очима, що холод стискав iм груди, перехоплював подих i сковував кригою тiло. Красунi кидалися, стогнали крiзь кам’яний сон, прокидалися в страху, а вранцi встали з важкими головами i збентеженим духом.

– Слухай, козаче Микито, – сказав Коробит своему господарю уранцi за снiданком, – вiддай за мене свою дочку – Галю чорнобриву.

– Моя дочка Галя вже просватана: наречений з хорошого роду i людина з достатком; а хто без причини нареченому заручену наречену вiдмовить, того Бог покарае.

– То вiддай за мене Докiйку рум’яну.

– У моеi дочки Докiйки теж е наречений на славу. Бог дасть, то одну пiд вiнець вiдпустимо, а за иншу рушники подамо.

– Ну, хоч Наталку бiлолицю.

– Моя дочка Наталка – дiвча молоде, нiчого ще не знае. Де ж ii вiддати в таку дальню сторону?

– Вiдмовив ти менi, козаче Микито, нагодував ти мене печеним гарбузом.

Дивися ж, щоб пiсля не каявся.

– Що буде, то буде; а буде те, що Бог велить! – вiдповiдав козак Микита.

Нi слова не сказав бiльше Лавро Коробит i пiшов сiдлати свого вороного, який iржав, i шарпався, i бив копитами землю. Тодi увiйшли до хати три дочки козака Микити. Вони вийшли зi своеi свiтлицi, думаючи, що гiсть уже поiхав i бiльше не вернеться. А ось i вiн, як з дуба зiрвався, йде гордо i пихато, брязкаючи срiблом i золотом.

– Ось тобi, господарю, за нiчлiг i за ласку, – сказав, вийнявши з кишенi повну жменю срiбних грошей.

– У нас не заiжджий двiр i не шинок, – вiдказав козак Микита з гiркотою, – подорожнiх пригощаемо чим Бог послав, а грошей за хлiб-сiль нi з кого не беремо.

– То дозволь же менi обдарувати твоiх дочок на спомин! – сказав Коробит i, опустивши знову руку до кишенi, витяг жменю золотого дрiб’язку.