Князь Ігор

Ось мiй наказ: вiйсько не розпускати! Я пошлю листа князевi киiвському Рюрику, а також Святославовi, щоб дали допомогу i дозволили вдарити на ворога! Поки половцi, як тi полози, перетравлюватимуть здобич, ми зберемо сили i нападемо на них несподiвано… Чи всi бояри i великi мужi так думають?

– Усi! – твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький[11 - Тисяцький – начальник «тисячi», боярин, якому належала влада в мiстi.] Шварн.

– Тодi йдiть – готуйте вiйсько до походу, а я тут ще побесiдую з нашими гостями з Дмитрова…

Коли бояри вийшли, князь сказав:

– Самуiле, ти не раз постачав мое мiсто i всю землю сiллю, днiпровським янтарем, прикрасами iз срiбла та золота, сукном, парчею та хиновським шовком.

Ризикуючи життям, ти обдурив Кончака i витрутив його з Переяславськоi землi. Ти, нарештi, сьогоднi привiз нам дуже важливу i радiсну звiстку: Кончак пiшов за межi Переяславщини… А тепер послужи менi ще раз, Самуiле!

– Кажи, княже. Я зi своiм молодим другом Жданом готовий служити тобi вiрою i правдою.

Що ми маемо зробити?

– Ти вже чув, що я хочу вiдомстити Кончаковi за напади i за знесення Посулля. Та одного бажання замало. Щоб похiд завершився успiшно, треба схилити до нього не тiльки князя Рюрика, а й князя Святослава, Ярослава Чернiгiвського, Ігоря Сiверського та його братiю…

– Як же це зробити?

– Ти повертаешся в Киiв?

– Так. Через Глiбiв.

– От i гаразд – одвезеш моi листи до князя Рюрика та Святослава… А вони вже знатимуть, як пiдняти наших князiв.

– Ми зробимо це, княже.

– Але це дiло спiшне…

– Ми виiдемо завтра вранцi i гнатимемо щодуху.

2

Завiрюха почалася опiвднi. Спочатку подув сильний вiтер, повалив густий лапатий снiг, що залiплював обличчя й очi, забивався в рукава й за пазуху, застилав непроглядною пеленою i небо, i весь бiлий свiт. Їхали поволi.

Нi Самуiл, нi Ждан не вiдчули в серцi тривоги. Хiба iм уперше зустрiчати хурделицю у степу чи в лiсi? Конi якимось лише iм притаманним чуттям знаходили пiд копитами тверду наiжджену дорогу.

Та згодом завихрiло так, що не стало видно кiнських голiв. Здавалося, всi сили природи – земнi й небеснi – ополчилися проти них, перетнули шлях. Що робити? Їхати вперед? А якщо зiб’ються з дороги?.. Зупинитися в якiйсь балцi i переждати негоду? Та хто знае, скiльки вона триватиме – день, два?..

Конi важко брьохалися по глибокому снiгу.