Князь Ігор

Вiтер завивав, шаленiв, бив у груди, продимав наскрiзь кожуха, сiк в обличчя, мов приском, i, регочучи, мчав понад мертвою пустелею на схiд, до половецького степу.

Так iхали ще з годину, аж поки конi не зупинилися зовсiм. Подорожнi насипали iм iз сакiв у торбини вiвса – погодували, узяли в руки поводи i рушили вперед.

Почало сутенiти. Наступив вечiр.

Уже давно мав бути Глiбiв, а його все не було i не було. Невже проминули? А вiтрюган не вщухав, i хурделиця, здавалося, заповзялася замести снiгом усю землю.

І конi, i люди вибилися iз сил.

– Спочинемо хоч трохи, – сказав Самуiл зупиняючись. – Клади коня спиною до вiтру! А сам лягай за ним!

Лягли.

Вiдразу ж вирiс замет. Стало затишнiше. Снiговiй i далi котив, завивав над полями, але вже не сiк обличчя, не забивався в рукава, за комiр, не замерзав у бровах та в бородi крижаним панцирем.

Ждан зiгнувся, притулився спиною до теплого кiнського черева, натягнув глибше шапку на голову i заплющив очi. Подрiмати? Нi, сон не йшов, зате думки роем завихрилися в головi.

Ще й мiсяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виiхали вони з батьком ось такого буремного вечора i попростували на захiд, на рiдну землю. А як багато змiнилося в його життi! Доля круто повернула життевий шлях. Чи то ж на краще, чи на гiрше? Хто те вiдае? Поки що – на краще. Вiн здружився з розумним i добрим дядьком Самуiлом, що, може, до покупцiв i проявляе хитрiсть, бо ж кажуть: не обманеш – не продаси, але до нього ставиться, як до рiдного.

Остаточно визволився з неволi половецькоi. Познайомився з князем переяславським i одержав вiд нього за добру вiстку i вiрну службу, коня, одяг i зброю, а це – цiле багатство! Чого ще треба?

Вiн незчувся, як задрiмав. Прокинувся вiд того, що чиясь рука шарпнула за плече.

– Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубiемо тута! – почувся Самуiлiв голос. – Пiдемо далi!

Ждан пiдвiвся. Було вже зовсiм темно.

– Куди ж iти?

– Бери коня за повiд i не вiдставай вiд мене!

Та не зробили й сотнi крокiв, як почули собачий гавкiт.

Отже, попереду село чи город, там – порятунок, для них – тепла хата, для коней – затишна стайня та оберемок сiна. Вперед! Швидше туди!

Хатина виринула з пiтьми раптово – визирнула очеретяними стрiхами з-пiд снiгу, як гриб з-пiд листу. Крiзь малесеньке вiконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтiло жовтаве свiтло.

Самуiл загрюкав списом у дверi.