Князь Ігор

– Господарю, вiдчини!

Дверi вiдхилилися – почувся старечий голос:

– Хто тут? Кого Бог послав?

– Подорожнi, отче! Пускай до хати – замерзаемо!

– Та хто ж ви такi?

– Гiнцi вiд князя переяславського до князiв киiвських.

– То ви б iхали городище – до тiуна[12 - Тiун – управитель в маетку князя або боярина.].

– А що це за городище?

– Та Глiбiв же!

– Глiбiв! Далеко?

– Та нi – всього поприще…[13 - Поприще – давня мiра довжини. Також денний пiший або кiнний перехiд.] А це – посад…

– Отче, Бога бiйся! Нам уже несила два кроки ступити, а ти кажеш – поприще! Нi, заночуемо в тебе! – І Самуiл рiшуче вiдсторонив старого з порога.

– Хлiв у тебе е?

– Та е.

– То постав туди наших коней та сiнця iм дай!

Старий накинув на плечi кожушину, i вони гуртом напоiли коней, розсiдлали i заклали iм сiна. А попоравшись, зайшли до хижки.

Хатина була невеличка. Злiва вiд дверей – пiч, пiд образами – стiл, за пiччю – широкий пiл для спання. Там, накрившись кожушиною, хтось лежав.

Пiд стiнами – лави. У челюстях печi горить лучина, освiтлюе невеликий шевський столик з рiзним шевським причандаллям – дерев’яними колодками, дратвою, смолою, ножем, молотком… Там же, на столику, стояла пара старих чобiт – один чобiт полагоджений, а другий ще на копилi. На жердинi, пiд стелею, висiла немудра смердiвська одяганка.

Подорожнi примостили сiдла i сакви на лавi, бiля дверей, почали роздягатися. Повiтря сколихнулося – по хатi вiд лучини пiшли мерехтливi тiнi.

– Як тебе звати, дiду? – спитав Самуiл.

– Пiп охрестив Іваном, а люди прозвали Живосилом… Тож i ви звiть Живосилом.

– То, може, дiду Живосиле, пригостите нас чимось гаряченьким? З морозу – ой як хочеться!

– А чого ж? Це можна! Добрим людям ми завжди радi, – вiдповiв дiд Живосил i заглянув за пiч: – Любаво, Любаво! Вставай! Бог послав нам гостей – готуй вечеряти!

З-пiд кожушини вилiзла дiвчина, накинула на плечi опанчицю, вступила в чоботи, вийшла на свiтло.

– Добрий вечiр, добрi люди!

– Здоровенька була, дiвонько, – вiдповiв i за себе, i за свого молодого супутника Самуiл. – Не дали тобi поспати?

– А я ще не спала, – вiдповiла Любава. – Сiдайте до столу, а я хутко… Правда, не ждали ми нiкого, та вже чим багатi, тим i радi… Борщ е!

Вона усмiхнулася i раптом зустрiлася поглядом зi Ждановими очима. Видно, не сподiвалася, що один з гостей парубок, бо знiяковiла, швидко опустила вii i кинулась до печi.