Князь Ігор

Та цiеi короткоi митi було досить, щоб Ждан запримiтив незвичайну вроду дiвчини i теж знiяковiв.

Дiвчина справдi була гарна. Чим – хлопець i сам не мiг сказати, бо не мав часу роздивитися, а зараз вона нагнулася до печi i рогачем дiстае закопчений горщик з борщем, – видно тiльки струнку постать та густу чорну косу. Та ще запам’яталося: з-пiд брiв на нього глянули такi несподiвано теплi, темно-iмлистi з поволокою очi – мов лiтне зоряне небо!

Любава!

Тим часом дiвчина у велику череп’яну миску насипала борщу, на рушник накраяла хлiба, начистила цибулi i часнику – поставила на стiл.

Перед образами засвiтила свiчку – в хатинi вiдразу стало свiтлiше.

– Прошу до вечерi!

Самуiл розв’язав сакви, дiстав шматок сала та кiльце ковбаси. Порiзав захалявним ножем.

Дiдусь Живосил зацмокав язиком:

– Ай-ай-ай, от не ждали таких гостей! Яка багата вечеря! Грiх вiдмовлятися! Любаво, сiдай! – вiн пiдморгнув Самуiловi i присунув до столу ослона.

Любава сiдати не поспiшала. Самуiл легенько взяв ii за лiкоть.

– Не вiдмовляйся, голубонько, сiдай. Дядько Самуiл та Жданко – не вовки, не кусаються… Правда, за молодого ручатися не можна – ще й гризне, чого доброго! Та ти не бiйся, може, це твiй суджений? Га?

Дiвчина засоромилася i сiла на протилежному вiд Ждана боцi. Крадькома глянула на хлопця. І знову iхнi погляди зустрiлися. На цей раз надовше.

Любава була зовсiм молода – шiстнадцяти, вiд сили сiмнадцяти лiт. Невеличка, мiцна, темноока, з розпущеною густою косою i виразними темними бровами, вона скидалася на ластiвку або на чисте звiрятко, що сполохано визирае з-за зеленого листу дерева.

Ждан подумав: «Боже, яке диво зросло в цiй маленькiй, убогiй хатинi! І як добре, що воно не потрапило в полон до степовикiв, де швидко линяе дiвоча краса!»

А Любава тим часом думала про те, що доля несправедливо повелася з нею. Ось зустрiла вона гарного хлопця, князiвського гридня, судячи по одягу та зброi. Та що з того! Кому потрiбна вона, внучка смерда?[14 - Смерд – селянин.

] Ждан завтра вранцi встане, осiдлае коня – тiльки снiг вихором здiйметься за ним! Хiба повернеться вiн коли-небудь до цiеi убогоi хатини, де з кожного кутка виглядають злиднi? Хiба потрiбна йому холопка, в якоi нi поля, нi лiсу, нi коня, нi корови, а лише руки, щоб працювати на тiуна, боярина чи князя?

А Ждан вродливий, такий у нього лагiдний, добрий погляд! Боже, чому ти такий несправедливий до мене?

Любава опустила очi i взялася за ложку.