Князь Ігор

Вона була голодна, але не насмiлювалася простягнути руку, щоб узяти шматочок сала чи ковбаси. Їла черствий хлiб i борщ, що пахнув буряками.

Спостережливий Самуiл хмикнув у бороду.

– Е-е, голубонько, так не годиться! Дала нам гаряченького та сама i iси, а нам залишаеш сало та ковбасу, що, як i ми, закоцюбли на морозi! Так не пiде! Берися за ковбасу, а ми погрiемося бiля борщу!

Всi засмiялися, i за столом вiдразу установився дух доброзичливостi i невимушеностi, що зближуе незнайомих людей, робить iх щирими, вiдвертими i приязними.

За iжею та розмовами швидко плинув час. Самуiл i Ждан дiзналися, що дiд Живосил усе життя шевцював, бо не мав своеi землi, шив непоганi чоботи та жiночi черевики. Та з лiтами втрачалася гострота зору, бо ж працював при лучинi, а вiдтак втрачалися i заробiтки. Йому перестали замовляти нове взуття, лише найближчi сусiди, по старiй пам’ятi, приносили який-небудь шкарбан, щоб залатав дiрку чи пiдбив пiдметку. А хiба це заробiтки?.. Коли б були живi син з невiсткою, то якось би викручувались, але ж налетiли половцi – сина вбили, невiстку забрали… Як тут викрутишся? А треба ж i прогодуватися, i вдягтися, i внучцi коралi та пiдвiски купити, бо вже ж ген яка дiвка вибехкалася!. . А ще ж треба i князiвське сплатити, i десятину на церкву дати, i бояриновi, i посаднику, i тiуновi… А де взяти?

– Нелегке життя, – погодився Самуiл.

Розмова затяглася допiзна. Лише коли заспiвали першi пiвнi, лягли спати: чоловiки на полу, Любава – на печi.

Прокинувся Ждан вiд приглушеноi розмови в сiнях.

Почав прислухатися. Чийсь грубий голос сердито бубонiв:

– Менi набридло ждати, Живосиле! Або вiддаси борг нинi, або хай дiвка вiдробить!

– Будь людиною, Карпиле! – перечив Живосил.– Вiддам! Усе вiддам! А тим часом бери те, що маю…

Незнайомий Карпило, видно, розгнiвався ще бiльше, бо голос його загримiв:

– Що ти менi тичеш, старий шкарбане, цю нещасну ногату![15 - Ногата— дрiбна грошова одиниця в Киiвськiй Русi.] Так ти й до смертi не сплатиш боргу!.. Хай онука вiдробить… Скiльки ж iй сидiти у тебе на шиi? Вона харчi матиме, а ти боргу позбудешся…

– Не буде цього, Карпиле! Не пущу внучки!

– А я й питати не буду! Потягну силомiць – i край!

З сiней донеслося глухе борюкання, щось з гуркотом упало, потiм пролунав дiвочий скрик:

– Ой, дiдусю!.

.

Ждан схопився з постелi.

– Дядьку Самуiле, вставай! Нещастя з Любавою!

Взувши чоботи, зiрвав з кiлочка меча i, як був, роздягнений, простоволосий, – кинувся з хати.