Князь Ігор

Сiнешнi дверi розчиненi навстiж. У сiнях – нiкого. Голоси лунали аж бiля ворiт. Ждан прожогом вискочив надвiр. Ранок видався тихий, сонячний. Буря вляглася, i тiльки високi кучугури пухкого снiгу свiдчили, що недавно тут бушувала снiгова завiя.

Бiля ворiт вовтузилося четверо. Двое одягнутих у баранячi кожухи чоловiкiв тягнули за руки Любаву, яка щосили упиралася ногами в замет, а дiд Живосил термосив одного з них за рукав i охриплим голосом благав:

– Карпиле, не чiпай дiвчини! Облиш! Бо грiх тобi буде! На твоiх дiтях вiдiллються сльози!

– Йди геть! Вiдчепися! – вiдмахнувся той вiльною рукою.

– Карпиле!..

– Геть, кажу, шкарбане! – розлютувався чолов’яга i кулацюгою штурхонув старого в груди.

Живосил заточився i впав у снiг.

Ждан перескочив через замет, вихопив меча.

– Зупинiться, негiдники! Облиште дiвчину!

І Карпило, i його помiчник, молодий парубiйко, випустили Любаву, вiдсахнулися. Сите Карпилове обличчя побагровiло, очi вiд гнiву та здивування полiзли на лоба.

– Ти хто! Як смiеш пiднiмати руку на княжого тiуна? Та я тебе… Та я…

Вiн аж задихався. Рука шарила бiля боку, намацувала рукiв’я меча. Парубiйко вiдступив до хвiрточки.

Але ж тут на допомогу Ждановi прибiг Самуiл.

– Чекай, тiуне, заспокойся! Не гарячкуй! Не вихоплюй меча!.. Пощо тягнеш дiвчину, аки пес? Пощо вдарив старого? Чим вiд тобi завинив?

Карпило випростався. Був вiн невисокий, але дебелий, крутошиiй, мов бугай. Ноги розставив, голову нагнув – бликав спiдлоба.

– Хто ви такi, що я маю перед вами одвiт держати? Татi з широкого шляху! Розбiйники! Та я накажу вас у яму кинути! В колодки забити! В залiзнi пута закувати! Я потягну вас до князя на суд або сам… ось цими руками… Хто ви такi?

Самуiл пiдступив ближче, витягнув з-за пазухи тугий пергаментний сувiй з восковою князiвською печаткою, що скрiплювала тонкий зелений шнурок, i тицьнув Карпиловi пiд нiс.

– Дивися, тiуне! Пiзнаеш печатку князя Володимира?

Той ошелешено заклiпав очима.

А Самуiл вiв далi:

– Упiзнав… От i добре!.. А тепер слухай: ти не зачепиш цих людей – нi дiда Живосила, нi Любави – i пальцем! Нi сьогоднi, нi завтра, нi будь-коли!

Карпило ще не знав, хто перед ним, але розумiв, що сперечатися небезпечно, – у незнайомцiв листи з князiвською печаткою! Таких краще не чiпати. Вiн винувато здвигнув плечима, пробелькотiв:

– Зрозумiв… Звичайно, зрозумiв… Я хiба що? Хотiв зла цьому старому та дiвчинi? Я ж – якнайкраще!..