Князь Ігор

По справедливостi… По руськiй правдi…

– По руськiй правдi! – передражнив його Самуiл. – Де ж тут правда? І не пахне нею! Князь Ярослав, коли давав нам руську правду, то думав, що ми житимемо по правдi серця, по совiстi, а ти… А тепер iди i запам’ятай, що ми тут тобi сказали: ти Живосила i Любаву й пальцем не зачепиш! А борг свiй я тобi, як тiльки наступного разу завiтаю до Глiбова, сплачу. Мене звати Самуiлом…

Тiун глипнув спiдлоба, глибше натягнув шапку i мовчки почвалав з двору. Пахолок поколивав за ним.

Дiд Живосил просльозився.

– Спаси вас Бог, добрi люди! Порятували нас iз Любавою! Карпило – не людина, а звiр, згноiв би мене в ямi, а Любаву… Страшно подумати, що було б з нею, коли б потрапила до рук того татя! Хай бережуть вас боги!

А Любава стояла збоку, злякана, зблiдла, i своiми великими, темними як нiч, заплаканими очима вдячно дивилася на Ждана, i ii пухкi тремтячi губенята тихо промовляли одне тiльки слово:

– Жданку… Жданку…

3

Того ж дня, перед вечором, Самуiл i Ждан через Лядськi ворота в’iхали в Киiв.

По однiй з вулиць, що вели на Гору, вони пiднялися до собору Святоi Софii, поминули храми Ірини та Георгiя i завернули у бiчну вуличку, що закiнчилася тупиком. Зупинилися перед мiцними ворiтьми з дашком. Не злазячи з коня, Самуiл загрюкав у них списом. Ворота вiдчинились.

– Ти тут живеш, дядьку Самуiле? – спитав Ждан не без подиву, бо в глибинi двору побачив високий двоповерховий будинок, складений iз потемнiлих вiд часу колод i вкритий гонтом[16 - гонт – тонкi дощечки.

– Нi, тут живе мiй вуй[17 - Вуй – дядько, брат матерi.], боярин Славута, а я, дякуючи йому, по сусiдству, поряд… Бачиш, хлопче, нам якнайскорiше треба зустрiтися з князем Святославом, а боярин Славута бувае у нього майже кожного дня. Нам же з тобою так просто не потрапити в князiвськi хороми… Зрозумiв?

– Зрозумiв… То ти, виходить, он з яких багачiв, дядьку Самуiле! Сам купець, вуй – боярин… Кожного дня бувае у князя!.

– Е-е, хлопче, випаде зручна хвилина – розповiм, з якого я роду, а зараз нiколи…

Грюкнули засуви – ворота розчинилися.

Їм назустрiч пiдвiвся молоденький служник.

– Дядько Самуiл? Ох, невчасно – боярин саме збираеться до князя. Там сьогоднi, кажуть, пир…

– З чого б то?

– Княгинi Марii Василькiвни iменини…

Служник провiв iх до хоромiв.