Князь Ігор

У великiй свiтлицi пахло воском – на столi горiла свiчка. Лiворуч вiд столу – полицi з книжками та згортками пергаменту. Вся права стiна завiшана зброею. Чого тут тiльки не було! Мечi руськi i шаблi половецькi, луки простi i клеенi, луки-самострiли й тули зi стрiлами, бойовi сокири, списи-копiя й списи-сулицi, кольчуги i лати, шоломи i поножi… Ждановi очi розбiглися, i вiн не вiдразу помiтив господаря цiеi кiмнати, що стояв у напiвтемному кутку i невеликою кiстяною гребiнкою розчiсував сиву бороду.

Та ось вiн поклав гребiнку на стiл i, широко розкинувши руки, вийшов наперед.

– Самуiле! От не чекав! Ти ж сказав, що вирушаеш до Путивля! І раптом – тут… – Вiн обняв Самуiла, тричi поцiлував. Потiм повернувся до Ждана: – Де ж ти роздобув собi такого супутника? Гарний парубок! Гридень? Чий?

Самуiл коротко розповiв про все, що йому i Ждановi довелося пережити за останнiй час. Показав листи князя переяславського.

Боярин Славута слухав, не перепитуючи i не перебиваючи. Був вiн вищий за Самуiла i трохи схожий на нього. Такий же високий крутий лоб, над яким безладно кучерявилося густе, покроплене сивиною волосся, прямий з невеличкою горбинкою нiс та рiзко окреслений рот. Але разом з тим i вiдрiзнявся вiд нього. Передусiм – очима. У боярина вони були якiсь незвичайнi, в них i дивитися було страшно: здавалося, бачать тебе наскрiзь.

Синi, з голубизною, не великi, але й не малi, проникливi, розумнi, вони яснiли, як щойно розквiтлi блавати[18 - Блават – волошка, а також шовкова тканина блакитного кольору.] i, хоча все в цiй людинi було незвичайне, привертали увагу передусiм вони. А потiм уже – гордо посаджена на мiцнi плечi голова, закучерявлене сиве волосся i така ж кучеряво-сива борода, а також мiцнi руки, вiд потиску яких Ждан аж скривився. «Нiчого собi старий!» – подумав юнак, намагаючись визначити вiк боярина: п’ятдесят йому чи шiстдесят?

– І чого ж ти хочеш, Самуiле? Щоб я провiв вас до князя?

– Так, вуйку.

Дiло дуже спiшне.

Ледве встигли вони вмитися, одягтися, причесатися, як iзнадвору почувся гучний голос боярина:

– Самуiле, Ждане! Час! Час!

До города Володимира, де знаходився княжий палац, йшли пiшки. Киiвськi вулицi кишiли строкатими натовпами людей.