Князь Ігор

Та сьогоднi вiн раптом вiдчув, як холодна хвиля перекотилася по серцю i опустилася аж до нiг. З чого б то? Аяп не боявся. Прожив на свiтi аж п’ятдесят лiт! Рiдко кому випадае таке щастя. Боявся за Куна, свого найменшого. Старшi два вже склали голови в боях з тими ж половцями. Невже така ж доля жде i найменшого? Невже сьогоднi? Невже саме тут?

Вiн скосив очi на сина. Кун дивився прямо вперед i не бачив батька. Який же вiн гарний! Чисте матове обличчя розчервонiлося i пашить здоров’ям, брови чорнi, зуби – як снiг… А шабля, високо занесена над головою, з посвистом розтинае важке холодне повiтря.

«Боже! – молиться у думцi Аяп. – Якщо потрiбно взяти кого-небудь з моеi сiм’i, то вiзьми мене!»

Обидва ворожi загони зiткнулися на повному скаку. Закрутилося, завихрилося перед очима у старого Аяпа швидкоплинне криваве бойовисько. Крики, iржання коней, тупiт копит, брязкiт шабель, хрипи i прокльони поранених та вмираючих… Не встиг вiн опам’ятатися, як побачив, що чимало його спiвродичiв, обливаючи гарячою кров’ю притоптаний весняний снiг, лежать долi, а його сина два половцi зашморгували арканами i потягли за собою.

І, щоб не випасти з сiдла, Кун пришпорюе свого коня i мчить поряд з ними в поле… Вiдчай здушив Аяповi горло. Знав вiн, що половцi жорстоко розправляються з полоненими торками, берендеями та чорними клобуками, якi зрадили степовiй вольницi i заради спокiйнiшого i ситiшого життя пiддалися руським князям. «Як же вони познущаються над Куном!.. Бiдний хлопчику мiй!» – думае Аяп i рве поводи, б’е коня плазом шаблi по крупу i мчить услiд за сином, щоб вiдбити його, визволити. Вiн не дивиться, що там робиться у нього позаду, все те йому тепер байдуже. Одна у нього думка – наздогнати Куна, вiдбити або самому загинути!

А тим часом, коли б вiн оглянувся, то побачив би, що половцi зiм’яли сотню Аббаза i мчать слiдом за ним. Наздоганяють його. Та вiн це зрозумiв тiльки тодi, коли раптом опинився мiж половецькими кiньми i чиiсь дужi руки пiдхопили його попiд лiктi, скрутили правицю так, що шабля випорснула i впала в снiг, коли туловище його обкрутив мiцний аркан.

Зрозумiв i вжахнувся: «Боже, пропали ж ми з Куном навiки обидва!»

Вiн хотiв оглянутися, щоб побачити, чи далеко своi, але тут його трiснули списом по головi:

– Не крутися, собако!

4

Залишки розбитих родiв хана Туглiя тiкали з Хирii до верхiв’iв Орелi. У вежах стояв крик i плач: не знайти в них жодноi сiм’i, де б не було бiльших або менших утрат.