Князь Ігор

Суворi, зчорнiлi вiд горя воiни люто поглядали на полонених Аяпа i Куна. Була б iх воля – давно б розтерзали цих зрадливих псiв, що переметнулись на службу до киiвського князя! Та хан Туглiй заборонив убивати iх. Везе в дарунок самому Кончаковi.

Вiн злий на всiх: на себе, що необачно вiдстав вiд Кончака i залишився дозимовувати на уруському пограниччi, де бiльше пашi для худоби та коней, на урусiв, на чорних клобукiв, на погоду та на болячки, що почали останнiм часом обсiдати його вже немолоде тiло.

Вiн зробив велику помилку, що так близько став кошем[30 - Кiш – вiйськовий табiр, обоз, мiсце розташування кочовикiв.] до Руськоi землi: утратив старшу дружину i зятя. І це ще, порiвнюючи з iншими, нiчого – його кибиткам пощастило перескочити Хирiю, i майже вся численна сiм’я врятувалася. Але ж рiд… рiд!.. Яких утрат вiн зазнав! Скiльки людей загинуло, а скiльки в полон потрапило!.. Що сказати Кончаковi!

Туглiй поволi йде до своеi халабуди i уявляе, як лаятиме його великий хан або глузуватиме з нього.

Добре, що хоч двох полонених схопили – хай Кончак потiшиться: це ж не уруси, яких i в самого великого хана достатньо, а родовичi-степовики! З них Кончак умiе шкуру спускати!

Хан вiдхиляе шкiряний, пiдбитий повстю полог юрти, що займае весь настил довгих i широких саней, i влазить у ii темне i тепле нутро. Сю нiч можна поспати пiд боком у наймолодшоi дружини – вельми красивоi i вельми примхливоi полонянки – уруски Настi. Сю нiч можна поспати, бо ж, здаеться, всi бiди i всi небезпеки лишилися на крижаних берегах нещасливоi для нього рiчки Хирii, бо вже втекли далеко i немае причин пiднiматися затемно i стрiмголов тiкати далi!

Вiн лягае на м’яке ложе, вимощене уруськими подушками, вкриваеться кожухом i простягае руку, щоб обняти дружину.

Але та гидливо здвигуе плечем i скидае ii з себе.

– Ось геть-но! Не лiзь! – бурчить незадоволено. – Напустив холоду в юрту i сам холодний, мов жаба! Спи собi i менi не заважай спати! Вже три ночi майже не стуляли повiк!.

.

Туглiй ображено вiдсовуеться. Клята уруска! Що дозволяе собi! Кричить, нiби вiн не хан, а якийсь уруський смерд! Взяти б батога та вiдшмагати, щоб знала, чия жiнка, щоб не розпускала язика… Щоб не коверзувала над мужем, коверзуха!.. Та вiн тут же проганяе цi думки, бо знае, що не знiметься у нього рука на Настю, примхливу, але молоду i вродливу, як степова квiтка, полонянку.