Князь Ігор

Бо це, може, остання його втiха в життi! Бо на що можна сподiватися, коли тебе буйногривi конi пронесли через цiлих п’ятдесят лiт? Ой, не довго вже iм гасати по степу, не довго!..

Йому не спиться. Думки снуються i снуються, як безконечна осiння мжичка. Перед очима миготять обличчя багатьох людей – i мертвих уже, i ще живих; пропливають картини минулих походiв i боiв, у яких вiн був не тiльки стороннiм споглядачем; зринають краевиди рiдних степових просторiв, де минуло його життя. Потiм з’являеться i довго стоiть перед очима обличчя хана Кончака – мiцне, хитре i разом з тим жорстоке.

Туглiй нiяк не може прогнати його зi своеi уяви. Кончак заглядае йому в вiчi, супить кривi чорнi брови, мовби погрожуе чи докоряе, а потiм хитро пiдморгуе i беззвучно смiеться… «Тьху, прив’язався, клятий!» – думае Туглiй i перевертаеться на другий бiк.

Йому стае тепло, Кончак нарештi щезае, i мiцний сон склеплюе важкi ханськi повiки.

Прокинувся вiн вiд того, що Настя шарпала за плече.

– Що таке?

– Вставай, хане! Уже день надворi! Кончак прибув!

Туглiй враз схопився.

Сон як вiтром здуло. Настя була одягнута по-святковому.

– Кончак? Звiдки?

– Хитрiший за тебе… Повертався iншим шляхом…

Туглiй швидко одягнувся, пiдняв полог. У вiчi вдарило яскраве промiння весняного сонця. Це вперше за багато днiв небо очистилося вiд хмар i над степом повiяло справжньою весною.

Хтось пiднiс казанок теплоi води, що пахла димом багаття, хан хлюпнув кiлька пригорщiв собi на обличчя. Настя, рум’яна, русокоса, подала рушник, щоб утертися.

– Чому не розбудила ранiш?

– А навiщо? Люди стомилися, потребують спочинку. Ти теж стомився, старенький мiй. І так солодко спав!..

– Але ж Кончак…

– Вiн щойно прибув… Ночував з вiйськом i полоном за горою, в сусiднiй долинi. А вранцi його сторожа наткнулася на нас… От i приiхав навiстити… Та ось i вiн сам!

Помiж юртами iхало кiлька вершникiв. У передньому ще здалеку Туглiй упiзнав великого хана, кинувся назустрiч.

Кончак легко зiскочив з коня, нагнувся, бо був вищий за Туглiя на цiлу голову, i, обнявши його, поплескав широкою, мов весло, долонею по спинi.

– Чув, чув про твою бiду… Сам винен, що вiдокремився вiд мене… Князi думали, що я з Дмитрова пiду понад Сулою вниз до Днiпра, а звiдти – на Орiль i на Тор. Там мене i шукали – бiля Лохвицi чи бiля Лубна. А я, не будучи дурнем, рушив прямо на схiд сонця, обiйшов верхiв’я Хорола, обминув усi можливi шляхи уруських дружин i лише за Ворсклою повернув на пiвдень.