Князь Ігор

– Дружино моя! Воi! Ось перед нами Глiбiв – отчина Володимира, вашого кривдника! Вiзьмiть його! І не жалiйте нiкого – нi чоловiкiв, нi жiнок, нi дiтей! Все там, що здобудете, ваше! Вперед – i хай тремтить i плаче князь переяславський!

Грiзний бойовий клич пролунав у вiдповiдь на цi слова:

– Вперед, сiверяни! За князя!

В ту ж мить здригнулася i застогнала пiд кiнськими копитами земля. З гиком, свистом, криками рушили на Глiбiв Ігоревi сотнi, охоплюючи пiвколом принишклий посад.

На дерев’янiй церковцi раптом лунко забив на сполох дзвiн, заметушилися по дворах i на вулицях люди, болючим розпачем полинув у небо дитячий вереск i жiночий зойк.

Нападники промчали до фортецi i, поки варта прийшла до тями, ввiрвалися в браму, як вихор. Покотилися в снiг, пiд ноги коням, нечисленнi захисники города, що не ждали нападу, а за ними почали падати, мов скошена трава, i мирнi жителi.

Захоплений могутнiм виром, Ждан мимоволi опинився на однiй з вулиць. Що тут робилося! Сiверяни накидалися на глiбiвцiв, як на своiх найлютiших ворогiв, топтали кiньми, рубали мечами, кололи списами, в’язали арканами.

А що ж станеться з Любавою? Що з дiдусем Живосилом? Смертельна небезпека загрожуе i iм!

Ждан вибрався з пекла, що кипiло довкiл, i щодуху понiсся на околицю посаду. Ось i знайома хатина! Бiля двору – пара осiдланих коней. Отже, нападники добралися й сюди! Важке передчуття стиснуло юнацьке серце. Невже запiзнився? Накинув на кiлок поводи коней – свого i княжого, запасного, птахом злетiв з сiдла, ударив ногою хвiртку.

Вбiг у двiр – i вжахнувся: поперек протоптаноi в снiгу стежини лежав горiлиць, обличчям до холодного сонця, дiд Живосил. З його розкраяноi голови тоненькою цiвкою стiкала кров. Легкий вiтерець куйовдив сиву бороду, а худа, жилава рука стискала сокиру, якою старий, певно, оборонявся. Над ним схилився лучник з молодшоi дружини i стягнув з мертвого чоботи.

Не тямлячи себе, Ждан вирвав меча i плазом оперiщив грабiжника по крижах, аж той застогнав i засторцював носом у снiг.

– Мерзотнику, я уб’ю тебе!

Той було схопився i собi за меча, але, впiзнавши княжого конюшого, заблагав:

– Не вбивай мене! Не вбивай! Князь же дозволив… Та й чинив опiр цей старий… Коли б мовчав, не зачепив би я його…

В цю мить з хатини донiсся розпачливий дiвочий зойк. Любава! Їй загрожуе смертельна небезпека! Ждан прожогом кинувся у розчиненi дверi.