Князь Ігор

По хатинi лiтав бiлий гусячий пух, а серед нього, як серед метелицi, виднiлася невисока, але коренаста постать ще одного нападника, що мечем сторчма штурляв у куток, куди, затулившись подушкою i вiдбиваючись рогачем, затиснулася Любава.

– Облиш дiвчину! Геть звiдси! – шарпнув його за плече Ждан.

Низькорослий, гостроносий лучник ошалiло витрiщився на супротивника. Бачив, що свiй, але не впiзнавав.

– Ти хто? Не заважай! Ця дiвка моя!

Мiцний удар в обличчя приголомшив його. Але й розлютив.

Вiн вiдступив вiд Любави, бо бачив тепер нового i далеко небезпечного супротивника.

– Ти що, хлопче, не здурiв часом? Чи жити набридло? Виходь на двiр – там поговоримо, бо тут нiде й мечем замахнутися!

Другий, ще мiцнiший удар вiдкинув його в сiни. Там вiн торохнувся об драбину, звалив собi на голову полицю з мисками та горщиками i, лаючись та кленучи незнайомця, вискочив на двiр i пiдняв меча.

– Ну, виходь! Тут я тебе й порiшу!

Але до нього пiдбiг його товариш i потягнув з двору.

– Степуро, тiкаймо! Ти знаеш, з ким маемо дiло? З княжим конюшим! Дiзнаеться князь – бiда буде! Цур йому i пек! Лiпше не зв’язуватися!

– Вiн же мене вдарив, Гаврилку! Та ще як ударив! І за кого? За якусь дiвку! Я йому цього не прощу! – кричав розлютовано Степура.

Але бiльш помiркований Гаврилко витягнув його на вулицю, змусив сiсти на коня, i за якусь хвилину вони вже зникли в кривавих завулках.

Тим часом Ждан кинувся до Любави.

Та дiвчина не впiзнала його i, пiднявши перед собою закривавленi руки, закричала:

– Не пiдходь! Не чiпай мене!

Ждан зупинився.

– Любаво! Любавонько! Ти поранена? Ти не впiзнала мене? Я Ждан… Пам’ятаеш?

Любава замовкла, пильнiше поглянула на свого визволителя. В ii розширених вiд болю i жаху очах враз щось здригнулося, з них бризнули сльози, лице обм’якло, просвiтлiло, i вона з криком кинулася зi свого кутка до хлопця.

– Жданку! Невже це ти?.

. Звiдки?.. Ти врятував мене вiд тих бузувiрiв… Жданку!.. Що ж це робиться? Своi своiх рубають! Як дикi звiрi… Дiдуся зарубали… А-а-а!..

Вона схитнулася i важко осiла на долiвку. Лiвий рукав сорочки потемнiв, набухнув кров’ю.

Ждан перенiс ii на пiл, шматком полотна, що висiло на жердинi, перев’язав рану, бризнув холодною водою в обличчя. Любава розплющила очi i, не розумiючи, що з нею, довго лежала непорушно. Ждан теж мовчав.