Князь Ігор

Любава розплющила очi, тихо запитала:

– Де я? Що зi мною?

Славута погладив ii по щоцi.

– Все гаразд, голубонько. Найгiрше позаду… Та ти лежи, лежи, вiдпочивай поки що. А ми тут поприбираемо, погомонимо трохи, а Текля тим часом снiданок подасть – пiдкрiпимось, i тобi вiдразу стане легше. А потiм заснеш…

Поки Хорошко прибирав у хороминi, Славута прикрив Любаву барвистою ковдрою i запросив чоловiкiв сiсти бiля столу.

– Ну, Ждане, ти з далекоi дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу, не добро занесло тебе з Любавою до Киева… Все, все розповiдай!

Чим довше говорив Ждан, тим смутнiшими ставали очi старого боярина, тим бiльше нахмарювалося його високе чоло.

А коли розповiв, як Ігор узяв Глiбiв, як, не жалiючи нi жiнок, нi дiтей, нi старих, винищував усiх до ноги, затулив обличчя руками i з болем прорiк, простогнав:

– Ох, Ігорю, Ігорю, що ж ти вчинив! З усiх Ольговичiв, окрiм Святослава, ти ж менi найближчий, найрiднiший! Як син! Я ж тебе, малого, на руках носив, уму-розуму вчив! А ти мене «обрадував»… Знаю, гаряча в тебе кров, честолюбнi помисли, нестримнi пориви часом охоплювали тебе, але щоб таке учинити!… Де ж твое добре серце i честь твоя де? Невже спали вони в ту лиху хвилину, коли занiс меча на брата свого Володимира, коли затiяв нову котору мiж князями?.

. А князь Володимир! Смiливий сокiл наш переяславський! Перший серед перших ратоборцiв у степу половецькому! Як же ти, княже, насмiлився залишити братiю свою на краю поля половецького? Як зважився пiти стезею татя-грабiжника? Хто надоумив тебе рушити на землю Сiверську з мечем i намiрами ницими? – Славута замовк i, схиливши сиву голову на руки, довго сидiв у задумi, а потiм, зважившись на важливий крок, тихо додав: – Треба про все розповiсти князевi Святославу…

2

Однак виявилося, що Святослава в Киевi не було – поiхав уранцi з княгинею та синами у Бiлгород.

– Князь Рюрик запросив на лови, – пояснив княжий покладник[31 - Покладник – постельничий.], якого вони здибали на княжому дворi.

Самуiл i Ждан розчаровано розвели руками.

Отакоi! Знали б – вiдразу пiсля снiданку навiдалися б сюди! Славута своiх почуттiв не проявляв нiяк. Мить подумав, а потiм рiшуче сказав:

– Ну що ж, тодi i ми поскачемо в Бiлгород. Тим краще – обох великих князiв застанемо там…

Збиралися недовго. Конi осiдлано, мечi – до боку, сакви з хлiбом та солониною приторочено, i невеличкий загiн (з боярином ще iхало два отроки-охоронцi), поминувши Золотi ворота, попрямував на захiд.