Князь Ігор

– Не плач, княгине! Ще не викувано того меча, що перетне нитку мого життя!

Всiм було вiдомо, що його улюбленою зброею був меч i що мало було смiливцiв, котрi б так умiло володiли ним, як вiн.

– Меча, може, й не викувано, – зажурено, нiби сама до себе, промовила Забава. – Та чи можна це сказати про пiдступного списа чи слiпу стрiлу?

Князь нiчого на це не вiдповiв, а легенько взяв ii за плечi i пiдвiв до дiтей, що гралися на руках у няньки.

– Бережи iх, а за мене не турбуйся!

Того ж дня переяславська дружина прибула до Глiбова.

Ще здалеку дружинники побачили чорнi купи попелу, обгорiлi стовпи i закуренi стiни, закривавленi трупи, що лежали на снiгу, та бездомних собак на згарищах. Налякане вiйськом, що швидко наближалося, в небо знялося чорне вороння.

Подекуди никали, мов неприкаянi, зiгнутi постатi глiбiвцiв, яким пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо…

Володимир похмуро зиркав довкола. Про що вiн думав? Про своiх нещасних пiдданих, що прийняли мученицьку смерть не вiд рук чужоземцiв, а вiд мечiв своiх-таки людей? Про Ігоря? Чи про спiрку з ним у далекому полi за Пслом?

До нього пiдвели жiнку, розхристану, простоволосу, з червоними вiд слiз очима.

У сплутанiй косi запеклася кров.

– Коли поiхав звiдси Ігор? – спитав ii Володимир.

– Та сьогоднi вранцi i поiхав, клятий… Цiлу нiч його воi грiлися бiля пожарищ, варили та смажили птицю, свинину, яловичину, нажерлися, бодай були подавилися, а тодi вже протрубили похiд…

Володимир глянув на Шварна.

– Доженемо?

Тисяцький насупився, заперечно похитав головою.

– Наздогнати, може, й наздоженемо… А потiм що? Ми не знаемо, скiльки у Ігоря воiв… Та й розтае вже – от-от зовсiм розпустить: застрягнемо десь у дорозi… Нi, княже, не варт зараз доганяти! До того ж конi стомилися – мчали вiд Переяслава, не переводячи духу…

Володимир i без Шварна розумiв, що кидатися услiд за сiверянами ризиковано. Коли б застав iх тут, то, не роздумуючи, розпочав би сiчу, а гнатися, коли Ігор уже хтозна-де… Шварн, як завжди, дав мудру пораду: гнатися не слiд!

– Тодi – в город! Побачимо, що там! – І князь приострожив коня.

Давньоруський город, як правило, мiстився на узвишшi. Це була бiльша чи менша фортеця обнесена земляним валом з дерев’яним палiсадом i заборолом по ньому. Низинна, неукрiплена частина мiста, де жили ремiсники, смерди, закупи, холопи, називалася подолом, а пiзнiше, в пiвнiчно-руських мiстах, – посадом.