Князь Ігор

Тож Володимир у супроводi бояр та пiвсотнi дружинникiв проiхав подолом i пiднявся на невеликий пагорб. Брама в город була вiдчинена, мiст опущений. Всюди лежали посiченi глiбiвськi воi. Вiд дерев’яних будинкiв лишилися купи головешок. Вогонь добирався i до заборол, але вогке пiсля зими дерево не хотiло горiти – тлiло, обвуглювалося, i тепер палiсад зсередини стояв чорний, похмурий.

Город Глiбiв, заснований зовсiм недавно князем Глiбом, перестав iснувати.

– Знайдiть менi Карпила – живого чи мертвого! – гукнув Володимир до дружинникiв, що никали по городищу, заглядаючи в обличчя мертвих воiв, жiнок i дiтей.

– Не треба мене шукати, княже, я тут!

Здивований i вражений Володимир пiдняв голову. На нього, перехилившись через внутрiшню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тiун Карпило. Незважаючи на холод, вiн був в однiй, вимаранiй у сажу, сорочцi. Вид його запух, обрезк, патлатий чуб скуйовдився.

Лiва щока, вiд вуха до бороди, заюшена кров’ю.

– Ти? Живий? – тихо спитав князь. – Як же ти вижив, як уцiлiв?

Карпило заплакав.

– Вся моя сiм’я, княже, – жона, дiти, – згорiли, i iхнi кiстки лежать ген у тому попелищi… Всi моi воi теж загинули. Я бився поряд з ними, але, як бачиш, лишився живий… Чому?.. Сам не знаю… Так схотiлося Ігорю… Коли мене, пораненого, схопили i привели до нього, я вважав, що менi кiнець. Але вiн, дiзнавшись, що я тiун, сказав: «Не вбивайте його! Я хочу, щоб вiн передав князю Володимиру, що Глiбiв – це вiдплата за спустошення i пограбування Сiверськоi землi.

І так буде кожного разу, поки Володимир не зрозумiе, що чiпати Ігоря – це все одно, що гратися з вогнем… Киньте тiуна в погрiб, а вранцi, коли будемо рушати додому, випустiть його!» Мене справдi не забули вранцi випустити, i я оце никаю по Глiбову як неприкаяний… Краще б я був одразу загинув!

– Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Ігоря в город!

– Винен i я, звичайно… Та бiльше вини падае на тебе, княже.

Бо не я, а ти повернув переяславську рать з походу, бо не я, а ти пошарпав сiверськi села i городи!

– Як ти смiеш! – скипiв Володимир. – Спускайся вниз! Тут поговоримо!

– Не спущусь!

– Чому?

– Бо не хочу. Бо з мене досить i тих мук, яких я зазнав тут нинi.

– Вiзьмiть його! – гукнув Володимир до дружинникiв.