Князь Ігор

Пiзнiше вiн навчився виходжувати пiд час хвороб своiх дiтей i князiвських, в походах не тiльки пiдбадьорював воiнiв пiснями та оповiдями про колишнi походи i перемоги, а й лiкував хворих, перев’язував поранених, складав потрощенi кiстки, вправляв вивихи, а коли була потреба, пускав кров… І нiколи не робив рiзницi мiж князем i смердом, мiж боярином i закупом. Для нього всi вони були людьми, i коли ставив кого на ноги, почував себе щасливим.

Не поставив на ноги лише двох своiх найдорожчих, найрiднiших – жону i единого сина.

Жона Євпракса згорiла десять лiт тому вiд такоi ж гарячки, вiд якоi тане Любава. А сина, двадцятип’ятилiтнього витязя, привезли роком пiзнiше на носилках, мiж кiньми, з-пiд Лубна, що над Сулою, з половецькою стрiлою у грудях… Два тижнi боровся тодi Славута за його життя, всi своi знахарськi знання приклав, усi мазi та вiдвари використав, закликав усiх лiкарiв, що славилися в окрузi умiнням лiкувати, – i гречинiв, i венецiйцiв, i нiмцiв, i iудеiв, i своiх. Нiчого не допомогло. Нiхто не врятував йому сина. Згас, мов свiчка воскова, залишивши по собi в батьковому серцi невигойну рану.

Три дочки – вiдрiзанi скиби. Повиходили замiж – випурхнули з гнiзда. І все далеко – одна в Галич, друга у Вщиж, третя аж у полiський Турiв. Залишився старий боярин-гусляр, знахар i характерник сиротою-одинаком, читав книги, вiв свiй власний лiтопис, вiдводив душу пiснями на князiвських пирах, кохався в соколиних ловах, а ще – роздаровував доброту свого серця людям, якi потребували i цiеi доброти, i допомоги.

Останнiм часом це були Ждан i Любава. Уподобав молодят, як рiдних.

– Невже помре? – зiтхнув Самуiл.

– Всi ми смертнi.

– Бiдний Ждан! Вiн, здаеться, щиро покохав цю дiвчину…

– Чомусь вiн довго не повертаеться. Хоч би нiчого лихого не трапилося з хлопцем.

– Я вже його жду не дiждуся, – хитнув головою Самуiл. – Валка готова. Трохи пiдсохне – i будемо вирушати в Половеччину, а його все нема i нема… А вiн менi потрiбен – знае мову, звичаi, дорогу.

Та й смiливий нiвроку!

– Яким шляхом поiдеш?

– Як завжди – Залозним… Правим берегом Днiпра до Заруба, там на той бiк, до Переяслава, а звiдти – до гирла Сули…

– А назад?

– Як Бог дасть… Правда, князь хоче, щоб я його ждав на Ворсклi бiля Переволоки…

– Якi знайомi шляхи-дороги! – з гiркотою в голосi вигукнув Славута. – Скiльки ними ходжено-iжджено! Чи й ще доведеться?

– Доведеться, вую, – втiшив старого Самуiл.

Але той знизав плечима.