Князь Ігор

– Ходiмо швидше, дядьку Самуiле! Ходiмо!

Боярин Славута зрадiв хлопцевi, як рiдному. Цi двое молодят останнiм часом повiльно, але мiцно ввiйшли в його серце i зайняли в ньому досить помiтне мiсце.

Вiн вiдчинив дверi до Любавиноi хоромини, пропустив Ждана вперед.

Любава сидiла бiля вiкна i вишивала. Та як вона змiнилася! Змарнiла, схудла, пiд очима – темнi тiнi, плечi загострилися, а тонкi кистi рук проти яскравого весняного сонця аж свiтилися.

– Любаво! – гукнув Ждан з порога.

– Жданку!

Дiвчина схопилася зi стiльчика i захиталася.

Ноги ще погано слухалися ii. Ждан пiдтримав, посадив на лiжко, сам сiв поряд i теплою рукою пригладив дiвочi коси.

Дивився на неi з любов’ю i жалiстю, вiдчуваючи, що бачить перед собою найдорожчу в свiтi iстоту, без якоi i свiт бiлий був би йому не милий.

Славута i Самуiл переглянулися i причинили дверi, даючи молодятам змогу побути на самотi.

– Я думала, ти забув про мене, – сказала з легким докором у голосi дiвчина. – А менi було так важко, що й не знала, чи живу, чи вмираю.

Вже й попа ладилися покликати, щоб соборував…

– Бiдненька моя! Я рвався до тебе, та не мiг приiхати. – Ждан не хотiв розповiдати про своi митарства, щоб не хвилювати дiвчину. – Душа моя нiби вiдчувала, що тобi важко. Я кожного дня i кожноi ночi думав про тебе, люба моя… І знову думатиму, бо завтра вiд’iжджаю з Самуiлом в Половеччину…

– Знову вiд’iжджаеш, – Любавин голос здригнувся, темнi очi зволожилися.

– Але за мiсяць чи за два я повернуся i вже назавжди буду з тобою.

Ми поберемося i поiдемо до мене на Сейм, у Вербiвку. Збудуемо там хатку i вже нiколи не розлучатимемося.

Любава пригорнулася до нього, схилила юнаковi на груди голiвку. Але очi ii були пройнятi смутком.

– Не скоро ми поберемося, Жданку, – сказала сумно.

– Чому?

– Як же можна? Ще двох мiсяцiв не минуло, як убили мого дiдуся… Мае рiк минути – тодi хiба… А ранiше – нi…

– Я ждатиму скiльки треба… Та все одно ми будемо разом… От тiльки з’iжджу в Половеччину…

Вони ще довго шепотiлися, мрiючи про свое наступне спiльне життя.

І здавалося воно iм, як здаеться всiм молодим, i нескiнченно довгим, i таемничим, i привабливим. Ну й, звичайно ж, хотiлося, щоб було воно щасливим… Їх уже не хвилювали пережитi небезпеки, хвороби, пригоди, бо всi iхнi помисли були в майбутньому, в тому далекому прийдешньому часовi, який манить молоду людину своею таемничiстю.

Крiзь вiкно до хоромини непомiтно вкралися синi сутiнки, i тiльки тодi Ждан спохватився.