Князь Ігор

– О сили небеснi! Твоя мати! – i пiсля паузи, подумавши, додав: – Мовчи! Не признавайся поки що Коб’яковi про це… Подумаемо, що робити…

– Як же не признаватися? Вони ii закатують до смертi!

– Тодi покладись на мене… Я сам уладнаю цю справу,– i, повернувшись до Коб’яка, сказав: – Достославний хане, вина цiеi жiнки безсумнiвна, але не така велика, щоб ii карати батогами. Якщо ж, на твою думку вона заслужила кари, то я прошу помилувати ii. Це моя землячка. І допустила вона провину через нас, бо задля нас ти звелiв принести кумису… А спiткнутися i випустити з рук жбан чи глек може кожен… Тож не карай ii! Прошу тебе, хане!

Коб’як усе ще був у гнiвi.

– Так, вона твоя землячка, уруска. Але вона невiльниця, рабиня, чага, а рабiв, якщо вони допускають провину, треба вчити батогами… Якщо ти хочеш врятувати цю стару вiд покарання, то викупи ii!

Це було так несподiвано, що спочатку Самуiл аж розгубився. Та, побачивши, як радiсно блиснули Ждановi очi, поспiшив запитати:

– І скiльки хан хоче за цю стару?

– П’ять кун, – не довго думаючи, вiдповiв Коб’як.

– Ого! – вигукнув Самуiл. – Забагато, хане! П’ять кун! Тобто двадцять ногат! І це за стару, виснажену чагу! Та вона вже ледь стоiть! Од вiтру хитаеться! Якщо я й згоден тобi щось заплатити, то тiльки з жалю до неi… Землячка ж!

Самуiл раптом вiдчув себе купцем i почав торгуватися.

– Скiльки ж ти згоден дати? – спитав хан.

– Куну. Бiльшого не варта.

– Куну? Та краще хай вона здохне пiд батогами, нiж мав би я вiддавати ii за таку плату! – Коб’яка, видно, торг захопив теж, очi його заблищали, а на лобi виступив пiт. Вiн забув, що одержав щойно цiнних подарункiв бiльше як на пiвгривнi. – Ти дуже скупий, урусе!

На Самуiловому обличчi буряковими плямами спалахнула образа.

– Нi, я не скупий i дам двi куни… Це моя остання цiна!

– Три – i жодноi ногати менше!

В цю мить знадвору долетiв болiсний жiночий скрик.

– Ну гаразд, хай три куни, – поспiшно погодився Самуiл. – Але негайно припини катування!

Коб’як похмуро повiв бровою на Алака – i той хутко вибiг з юрти. Крик обiрвався. Коб’як переступив через калюжу кумису, що сивiла на дорогому барвистому килимi, i привiтно, мовби нiчого не сталося, усмiхнувся до Самуiла i взяв його пiд лiкоть.

– Ходiмо звiдси, поки тут приберуть.