Сестра Керрі

Що це за пiдприемство, що вона там робитиме i як поставиться до неi начальство? Їй уже ввижалося, що доведеться мати справу з всесильними власниками фiрми, i працюватиме вона в такому мiсцi, куди часом заглядатимуть поважнi, вишукано вдягненi чоловiки.

– Ну, сестричко, успiху тобi! – сказала Мiннi, коли Керрi зiбралася йти.

Вони ще ранiше порадилися, що найкраще iти на роботу пiшки, принаймнi цього ранку, щоб прикинути, чи зможе вона ходити так завжди. Адже шiстдесят центiв на конку щотижня – це чимало при такому заробiтку.

– Увечерi я тобi усе розповiм, як воно пiде в мене, – додала Керрi.

Вулицею, затопленою сонячним промiнням, в обидва боки поспiшали робiтники, проiжджали вагони конки, заповненi дрiбними службовцями та робiтниками оптових фiрм. З усiх дверей виходили люди i простували хто куди. Опинившись серед цього людського потоку, Керрi трохи пiдбадьорилась. У сяйвi вранiшнього сонця, пiд неозорим блакитним небом, пiд подувами свiжого вiтерцю випарувались усiлякi побоювання. Уночi, або й удень у похмурих примiщеннях лихi передчуття зростають i мiцнiють.

Але пiд ясним сонечком зникае навiть острах смертi.

Керрi усе йшла i йшла – через мiст, а тодi звернула на П’яту авеню. Вулиця в цьому мiсцi нагадувала глибоку ущелину з бурого каменю й темно-червоноi цегли. Однак широкi вiкна сяяли чистотою. Низка вантажних пiдвiд проiхала з гуркотом. Чоловiки, жiнки, молодь i дiти заповнювали вулицi, кваплячись навсiбiч. Керрi зустрiчала таких же молоденьких дiвчат, як i сама, i в iхнiх поглядах iй вважалося глузування з ii невпевненостi.

Велетенський розмах навколишнього життя вражав. Як же багато треба знати, щоб брати в ньому хоч мiзерну участь! Їi знов охопив страх, що вона нi до чого не здатна, не впораеться з роботою, не встигатиме за iншими. Адже iй скрiзь вiдмовили, бо вона нiчого не вмiе. А що як ii вилають, образять, виженуть iз ганьбою?…

У дiвчини пiдгиналися ноги i перехоплювало подих, коли вона наблизилась до великоi взуттевоi фабрики на розi Адамс-стрiт та П’ятоi авеню.

Ввiйшла в лiфт, пiднялась на четвертий поверх, i не побачила нiкого – тiльки проходи виднiлися мiж ящиками, нагромадженими пiд саму стелю. Керрi стояла, злякано, чекаючи, щоб хоч хтось вийшов.

Незабаром появився мiстер Браун. Вiн, очевидно, не впiзнав ii.

– Що вам треба? – запитав вiн.

У Керрi аж серце захолонуло.

– Ви казали… Я прийшла сьогоднi вранцi з приводу роботи…

– Ага! – перебив вiн. – Так-так… Як ваше iм’я?

– Керолайн Мiбер.